Глава 4. Навіть демони

Записка старійшини вела мене на схід три дні. Далі за гоблінську долину земля піднімалася, ліси рідшали, і дорога ставала тією самою, про яку в проповідях кажуть «там, де закінчується світло». На третій день я зрозумів, чому вона така: її просто ніхто не латав. Не тому, що не вміли. Тому, що ніхто з королівства не хотів сюди йти, а ті, хто жив тут, ремонтували те, чим користувалися самі — а це була зовсім інша дорога, північніше.

Оркське село я побачив здалеку й знову не повірив власним очам. Я вже, чесно кажучи, мав здогади після гоблінів, але орки в моїй голові (запозиченій із книжок нашого світу) були двома метрами м'язів із сокирами, які кричать «ВВАААГХ» і топчуть усе живе.

Орки в цій долині вирощували овець.

Вівчарі. Двометрові м'язи — так, це збіглося. Але з пастушими ґирлиґами, з собаками (величезними, лисими, схожими на кішок розміру з теля, які й поводилися точно як кішки) та з вежами для спостереження за отарою, збудованими так, що старий Гріт із його кладкою був би задоволений. Село тулилося біля річки, і над водою працювало щось таке, що я спершу прийняв за храм, а потім розгледів: це була кузня. Велика. Найбільша споруда села. В орків, як з'ясувалося, кузня має такий самий статус, який у людей має собор.

Я приземлився цього разу за пів кілометра від селища. Наука! Перетворився на людину (одяг тепер носив із собою завжди: два мішки в печері, один запасний на собі — я вчився) і пішов пішки, відкрито, дорогою.

Мене зустріли на околиці. Троє: пастух, жінка з кухлем чогось гарячого і старий орк, який сидів на камені біля дороги ще до мого приходу. Я одразу зрозумів, що він сидить там не випадково. Він чекав.

— Гоблінський старійшина казав, ти прилетиш, — сказав старий. — Казав: прийде здоровий чоловік з очима дракона. Казав: не стріляти в нього, він платить штрафи.

— Слава репутації, — мовив я.

— Ми й не стріляли, — сказав старий. — Але собаки тебе обнюхали ще вчора, коли ти пролетів над отарою. Вони потім вили всю ніч. «Собаки не виють на добрих», — каже прислів'я. Але наші собаки, по правді, взагалі занадто ліниві, щоб на когось вити. Тож не розраховуй на народну мудрість.

Його звали Хрумт. Він був старійшиною, мав сімдесят років, одну справжню руку й одну залізну, і розмовляв так, ніби кожне слово коштувало йому шматка металу. Орки цінували прямоту так само, як гобліни — бухгалтерію, і я за вечір зрозумів, чому обидва народи такі різні й такі однакові: обидва просто зберегли те, що люди втрачають, коли стають імперією. Гобліни зберегли облік. Орки зберегли простоту.

Оркське село, годуючи мене, зробило річ, яку мені було важко сприйняти без емоцій. Жінка з кухлем (її звали Марла) налила мені густого бульйону, подивилася на мої вертикальні зіниці й сказала:

— Їж. Худий якийсь ти для дракона. У нас пастух Дхаргов бачив дракона здалеку, каже, той був удвічі більший за тебе.

— Молодий ще, — сказав Хрумт.

— То годуй, — відрізала Марла.

І я їв. Орки готували баранину так, що я вперше зрозумів, чому в нашому світі люди пишуть кулінарні книжки. Виявилося, що в орків є свої звичаї, свій хліб і свій напій із ферментованого молока, від якого обпечені сонцем орки кривляться, а я пив і не кривився, бо після смерти від чіпсини сміливість — це єдине, що в мене залишилося.

За вечерею Хрумт розпитував, а я розповідав. Про Кривий Міст, про шинок, про брата Ансельма та його логіку, за якою доброта нелюдів є найкращим доказом їхнього злочинного нутра. Орки слухали мовчки. Коли я дійшов до місця, де Ансельм сказав: «Добро ніколи не мусить себе доводити», один молодий орк — мабуть, наймолодший у кімнаті — не витримав:

— А воно й справді не доводило! Воно просто прийшло і спалило нам пів села сорок років тому!

У кімнаті стало тихо.

— Це правда? — запитав я. — Королівство нападало?

— Це була не війна, — сказав Хрумт. — Війна має армію, полководця і причину. Це був рейд. Сто двадцять вершників у світлих плащах. Прийшли вночі під прапором сонця з мечем. Забрали стада, спалили те, що не змогли забрати, і пішли. У звіті, який пізніше читав один наш розвідник, було написано: «Знищено лігво розбійників». У звіті! Не в селі. У лігві. Сорок сім загиблих. Вісімнадцять дітей.

Він сказав це рівно. Без ненависті. І це було страшніше за будь-яку ненависть.

— Чому ви не помстилися?

— А кому? — запитав Хрумт. — Помста — це війна. Війна для нас — це смерть. Нас пів тисячі, їх — мільйони. Але в нас є пам'ять. У нас є кам'яна стіна, на якій вибито імена всіх загиблих. І кожен орк, який чує слово «світлий плащ», торкається цієї стіни, проходячи повз. Це і є наша помста. Вона не вбиває. Вона просто не забуває.

Я запам'ятав і це. Пізніше, коли мені доведеться дивитися, як сяючі лицарі спалюють селища нелюдів «заради світла», я думатиму про кам'яну стіну і про те, що пам'ять сильніша за меч — вона просто вміє чекати.

А потім я запитав про те, заради чого йшов:

— Далі на схід, — мовив я, — кажуть, живуть демони. Гоблінський старійшина написав: «Там, де після "навіть" починається страх, правда закінчується». Хочу перевірити.

Орки перезирнулися. Уперше за вечір вони не знали, що сказати.

— Демони... — мовив нарешті Хрумт. — Демони живуть у сірих скелях за мертвими землями. І скажу тобі так, як каже наш народ: не питай, чи страшні демони. Питай, чи страшно там, звідки вони втекли.

— Втекли?

— Усе, що живе в сірих скелях, колись жило тут, — сказав Хрумт, машучи рукою в бік заходу. — У долинах. Демони, духи півночі, темні ельфи... Вони були різними народами, як ми з гоблінами. Потім прийшло королівство. Не одразу воно стало таким, як зараз. Спершу воно просто розросталося. А потім з'явилася церква Світла, і з'явилися слова: «нечисті», «темні», «не мають душі». І тоді народи пішли. Далі на схід, у скелі, у пустки, у місця, де нічого не росте. Бо там, де нічого не росте, королівству нічого забирати. Ти розумієш? Демони не прийшли з пекла, Славко. Демони прийшли з наших долин. Пекло їм привезли слідом. Просто назвали пеклом те місце, де вони змушені жити тепер.