Глава 3. Гобліни ведуть бухгалтерію

Мої знання про гоблінів на момент третьої глави (тобто нового життя) складалися з трьох джерел. Перше: фентезі-книжки з нашого світу. Друге: проповідь брата Ансельма. Третє: опудало грифона в шинку «Зелений Грифон».

Усі три джерела сходилися в одному: гобліни — це дрібні зелені створіння, які живуть у бруді, крадуть худобу і викрадають дітей.

Ось що я скажу з приводу цих трьох джерел. Перша книжка писала про гоблінів з іншого світу, і, можливо, там воно так і є. Проповідь читала людина, яка ніколи в житті не бувала на сході за річкою. А опудало — взагалі не джерело: опудало — це напів орел, напів лев і повністю мертве створіння.

І тому, коли я полетів на схід, я не знав, чого очікувати. Я знав лише одне: якщо хочу перевірити, хто в цьому світі справжній монстр, треба йти туди, куди світ показує пальцем.

Гоблінське село я знайшов на другий день. Воно лежало в долині за низьким хребтом. Я побачив його з висоти й спочатку не повірив власним очам.

Село було впорядковане.

Я не жартую. Дороги були вимощені, будиночки акуратні, з двосхилими дахами, колодязь із журавлем, а на схилах — нивки, розбиті як по лінійці. Поруч навіть стояв гоблінський вітряк — маленький, із лопатями, що бадьоро крутилися. А біля нього гралися гоблінята: зелені, капловухі, приблизно по коліно зростом. І одне з них завзято кидалося камінцями з рогатки в... у мене. У дракона на висоті, куди навіть без рогатки жоден камінець не долетів би. Це, до речі, стало першим справжнім актом хоробрості, який я побачив у цьому світі. Не лицарі з прапорами, а гоблінятко з рогаткою на захисті села, якого воно навіть не злякалося.

Я приземлився так акуратно, як тільки дракон узагалі може приземлитися на городі гоблінів. Тобто: геть не акуратно. Я не мав досвіду посадок на м'який ґрунт, тож мій хвіст завалив частину паркану, а один кіготь застряг у грядці з чимось буряковим. І тут я побачив те, чого не зустрічав у жодному людському селищі.

Гобліни не розбіглися.

Вони вишикувалися.

Їх було приблизно сорок. З невеличкими списами, дерев'яними щитами, а перед ними стояв старий гоблін — єдиний сивий на все село — і кричав на мене з палицею в руці голосом, який гримів майже як мій:

— СТІЙ! Стій, великий і нехай собі падає небо! Ти що, не бачиш, що тут посіви?!

Я перетворився на людину прямо в повітрі перед падінням — знову криво, зачепивши залишками хвоста тин, і опинився раком просто на грядці.

— Я... — почав я, витираючи сажу з обличчя, — я не хотів паркан. Я мандрівник.

— Мандрівник, — повторив старійшина, дістаючи з-за пазухи товсту книгу. — Мандрівник, який падає з неба на буряк. У нас за це стягується відшкодування: чотири срібні за пошкодження посівів. За паркан: два срібні й шість мідяків. І зворотний штраф за переляк гоблінят — один мідяк. Хоча гоблінятко з рогаткою не налякалося, тому штраф йому не належить, але я записав, бо порядок.

Я стояв і мовчав.

— У вас... — промовив я нарешті, — є штрафи?

— Звісно, є штрафи! — сказав старійшина, підсуваючи окуляри на гострому носі. — У нас є бухгалтерія. Як ми можемо жити без бухгалтерії? Ви що, люди, живете без бухгалтерії? І як ви тоді знаєте, хто кому скільки винен?

Я подивився на старого гобліна, на його книгу, на його виправлення олівцем у рядку «Дракон, з неба, буряк», і я — найбільша небезпека сходу — відчув себе злісним неплатником комунальних послуг.

— Я, — сказав я, — заплачу. Тільки в мене немає грошей. Можу відпрацювати.

Старійшина подивився на мене своїми великими жовтими очима і сказав фразу, яку я запам'ятав на все життя:

— Добре. Але працюй обережно. І не ламай більше нічого, бо в моїй книзі закінчується місце для тебе.

На це пішло три дні відпрацювання. І за ці три дні я дізнався про гоблінів більше, ніж брат Ансельм за все життя своїх проповідей.

Перший день я носив каміння на відбудову паркану. Гобліни працювали поруч зі мною. Я дізнався, що найстарший майстер, який керував кладкою, називався Гріт. Гріту було дев'яносто років — судячи з усього, гобліни живуть довго — і він сам збудував половину цього села. Він не боявся мене. Він боявся, що я недостатньо рівно кладу каміння.

— Великий ти, а каміння криво кладеш, — бурчав він. — Дракон ти чи не дракон, а каміння не бреше. Каміння лежить так, як його поклали.

Він не знав, що я дракон. Він думав, що я просто здоровань із жовтими очима. Це була перша істота в цьому світі, яка ставилася до мене не як до прадавнього жаху і не як до нудного мандрівника, а як до робітника без досвіду. Я тягав кругляки, Гріт учив мене мурувати, і я раптом згадав свого трудовика з нашого світу, який колись лаяв мене за криві табуретки. Мені стало легко. Не від щастя, а від простоти. Це різні речі: щастя вимагає ще, а легкість каже: «Ось тепер дихай».

Увечері третього дня, коли паркан стояв, буряки були пересаджені, а штрафи відпрацьовані зі знижкою «за старанність», усе село зібралося на площі. Старійшина закрив книгу й постукав по ній палицею:

— Отже, штрафи відпрацьовані. Дракон із неба, звати його...

— Славко, — підказав я.

— ...Славко з неба в книзі закритий. Тепер питається: що ти шукаєш на сході, Славко з неба?

Я подивився на площу. Сорок гоблінів дивилися на мене без найменшого страху. Баба-гоблінка тримала на руках те саме гоблінятко з рогаткою, і воно тикало в мене пальцем. Воно дивилося не з жахом, а з цікавістю. Люди в Кривому Мосту дивилися на мандрівника з підозрою. Гобліни — з зацікавленістю. Підозра — це глухий паркан. Цікавість — це відчинені двері.

— Правди, — сказав я. — Хочу знати, що на сході є насправді, а чого немає.

Старійшина довго дивився на мене. Потім мовив:

— Правда коштує дорожче за буряк. Сідай, розкажемо.

Того вечора я дізнався дещо дивне.

Гобліни жили на сході чотирнадцять поколінь. Вони мали землі, водяні млини, кузню (маленьку, але з найкращими цвяхами в регіоні, як запевняв Гріт) і школу, де гоблінята вчилися рахувати, читати й правильно групуватися при падінні з дерев. Чотирнадцять поколінь тому їхній народ підписав із королівством договір: гобліни не переходять річку на захід, люди не переходять хребет на схід. Договір і досі висів у будинку старійшини — у рамці під склом.