Розділ 17

Мені здалося, що це підношення триває цілу вічність. Вейлар поруч зі мною насолоджувався своєю владою і силою, я ж не могла вдихнути повітря на повні груди. Бо не було у цій величній та просторій залі повітря, лишився тільки сморід і солодкуватий присмак цілковитої покори. Лишився страх та голоси підданих… їхні бездушні побажання й подарунки, котрі мені не треба.

Дивилася поперед себе й думала, а чи сильно я відрізняюся від усіх цих людей? Так, мусила погодитись на весілля, мусила бути покірною. Так, виграла для себе трохи часу. А далі що? Я буду покірною, все одно мушу дійти до цього? Смерть? А чи врятує моя смерть Атертон? Чи буде тоді договір з батьком мати силу? Чи залишить він моїх людей у спокої? Чи не знищить мій дім?

Він перетворить Атертон на руїни, а людей… покора його підданих – це квіточки у порівнянні з тим, як він вчинить з підданими мого рідного королівства…

– Моя королево, – Вейлар звернувся до мене, вириваючи з тої темряви, в яку я встигла зайти у власних думках. – Тобі знову погано? – Вираз обличчя короля не був співчутливим. Вейлар дивився з осудом.

Звісно. Його королеві не може бути погано. Йому не до вподоби моя слабкість.

– Надто… всього… багато, – буквально витиснула з себе ці слова.

– Добре, – король підняв свою руку й сказав так, щоб його почули усі піддані. – Досить! На сьогодні королева Раміра наділила своєю милістю найщасливіших з вас. Інші… не матимуть такої можливості. Усі, хто не встиг… будуть рік платити подвійний податок! Така наша воля!

Ніби хтось мене у груди вдарив. Говорити не могла. Повернула голову до короля, а він задоволено дивився на своїх же шокованих людей.

І тут не було простих робітників. Це вищі кола знаті. Це вершина його добробуту… Як? Як можна бути таким? Він божевільний!

– Не дивись так осудливо, моя королево, – глянув на мене Вейлар, поки натовп поступово залишав залу. – Відтепер ти маєш розуміти тягар влади. Кожне твоє рішення матиме наслідки…

– Я не приймала рішення, – тихо мовила, хоч всередині лютував буревій.

– Не приймала, – бридко всміхнувся Вейлар. – Але змусила мене це зробити. Тобі набридло отримувати підношення? Погано? Що ж… ми це закінчимо, але не без наслідків.

– Ти за мої діяння будеш карати власних підданих? – намагалася говорити рівно та беземоційно. Бо якби тільки дала волю емоціям, він би відразу побачив огиду і зневагу на моєму обличчі.

– Ти маєш навчитись бути королевою, Раміро, – Вейлар торкнувся руками моїх передпліч, трохи скривився, але руки не прибрав. – І для цього діла я нікого не шкодуватиму.

Він хворий. І ця хвороба невиліковна. Я дивилася йому в очі й усвідомлювала страшну річ – смерть може бути порятунком, але не моя смерть…

– Гаразд, не бери дурниць до голови, моя королево, – більш м'яко заговорив король, забираючи від мене свої руки. – Бо ти вже стаєш схожою на покійницю, – засміявся, ніби якийсь жарт розповів. – Ходімо. Зараз буде обід з моїми наближеними підданими. Намагайся бути схожою на живу людину, люба, – схилився до мене король. – Бо інакше я їх покараю значно жорсткіше, ніж тих невдах, котрі так і не дочекалися своєї черги.

Я лиш схилила голову в покорі, за якою ховала свої очі, сповнені дуже темної рішучості.

Вейлар до зали, де вже стояли накриті столи, йшов трохи попереду мене. Я відставала всього на один крок. Йшла й думала про те, чи зможу взяти гріх на душу? Чи гріх це – знищити цілковите втілення зла? Чи вистачить мені на це сміливості? Він йшов, не обертаючись та не хвилюючись за своє життя. Король не боявся повертатись до мене спиною. Не думаю, що це через велику довіру. Ні. І він далеко не дурень…

Він знає, що захищений і не тільки вартовими, що, як безтілесні тіні, чатують у кожнісінькому закутку цього замку. Ні. Він має дещо більше. Силу, котра робить його ще божевільнішим. Він має дракона і мага. Той захист, котрий не зможе пробити ні меч, ні будь-яка отрута.

І тільки я знаю, що маг та дракон – це одна істота, що веде невідому мені гру. 

Мої очі самі відшукали його за столом. Лоран вже чекав на свого короля. Вейлар, лиш помітивши мага, пришвидшив крок та обійняв його, немов брата свого рідного, і потім всадив за стіл біля себе. Я сіла по праву руку від короля, Лоран по ліву.

І Мерана була тут, поруч з сестрою короля сиділа неподалік від нас. Та ще може десь двадцять наближених підданих Вейлара займали місця маючи дуже щасливий вигляд. Вони думали, що отримують велику довіру короля, хоч насправді, сівши за цей стіл, стали пішаками в його грі зі мною.

Не сумнівалася, що він знищить будь-кого тут присутнього, якщо я не буду поводитись так, як того бажає король Ордосу.

Сильною. Маю бути сильною та витримати й цей обід. Не просто витримати. Маю бути тою королевою, яку він бажає бачити поруч з собою…

Поки ще всі влаштовувались на місцях, я спостерігала за невимушеною легкою розмовою Лорана й Вейлара. Вони обговорювали дракона та те, як гарно маг його навчив покори. І Лоран був настільки переконливим у своїй поведінці та в кожнісінькому слові, що я на мить засумнівалася чи все добре з моєю головою. Що я взагалі зараз проживаю? Ніби сон якийсь. Жахливий сон, що не має кінця.

Треба вчитись у Лорана. Не знаю яку гру веде цей дракон та він це робить дуже майстерно.