Розділ 16

Що це взагалі зараз було?

Підійшла до крісла й сіла, щоб хоча б на підлогу там не впасти. Обережно торкнулася рукою своїх вуст.

Невже він справді поцілував мене? Навіщо? І чому я навіть не зробила спробу його відштовхнути?

Серце якось дивно стиснулося.

Бісовий дракон! Запаморочив мені мізки й знову лишив без відповідей на всі питання. Я точно йому для чогось потрібна, лишилося тільки зрозуміти для чого саме і чи виживу я після того.

Просиділа на кріслі з цими думками аж поки у двері не постукали.

– Можна, – дозволила увійти служниці.

– Ваша Величносте, – вклонилася мені дівчина. – Його Величність наказав вас попередити, що через годину у тронній залі розпочнеться зустріч з підданими, котрі хочуть покласти до ваших ніг подарунки на честь весілля. Вам… треба підготуватись.

Позаду дівчини ще стояли служниці. Одна з них тримала на подушці ту кляту криваву корону.

– Гаразд, – мовила беземоційно. – Робіть усе, що потрібно.

Я не обирала ні сукню, ні зачіску. Просто перебувала у власних думках, поки вірні служниці Вейлара перетворювали мене на картинку істинної королеви, фарбуючи, формуючи волосся для корони, одягаючи важку пишну оксамитову сукню багряного кольору з білими вставками та довгим шлейфом.

Коли все було скінчено, я глянула на себе в дзеркало й зрозуміла, що мене в цьому всьому образі не лишилося. Але, може, так навіть і краще. Можна заховатись як за ширмою і відіграти свою роль.

Поки йшла за служницями й у супроводі охоронця коридорами замку, думала про власні ж слова, які говорила Лорану. Навіщо все це? Навіщо я так чіпляюся за таке життя? Адже не буде краще. Так, зараз мені вдалося виграти для себе трохи часу, а далі що? Не зможу ж я до віку ховатись від власного чоловіка за магічними фокусами?

Насправді я думала, що, можливо, звикну до нього. Сподівалася побачити у Вейларі щось людяне, щось, за що я б могла вхопитись. Думала, що виграний час дасть мені можливість призвичаїтись та нормально сприймати короля й необхідну близькість. Не хотіла віддаватись як цінний товар, річ без права на вибір. Сподівалася, що якось, може, сама до цього дійду. Сама оберу коли все станеться. Це й було моєю соломинкою, за яку я відчайдушно хапалася, поки не зрозуміла, що радше помру, але жінкою Вейлара я не буду ніколи. Немає в ньому й натяку на людяність.

І що тепер? Просто дихати? Просто жити до того дня, коли все розкриється? Чи сподіватись на дракона?

Мимоволі піднесла руку до вуст і різко її відсмикнула.

Ні. На дракона сподіватись точно не можна. У всякому разі, поки не зрозумію, яку гру він веде з Вейларом і що шукає в Ордосі чи, можливо, на що очікує?

Переді мною розчинили двері до тронної зали, заграла церемоніальна музика, і я пішла до короля Вейлара, що вже очікував мене на своєму троні. Йшла, намагаючись тримати маску байдужості на обличчі, хоч це було дуже важко робити. На колінах… вони всі стояли на колінах. Піддані низько кланялися, стоячи на колінах, немов раби…

Не розуміла таких жорстоких традицій і не могла прийняти, але саме зараз знову усвідомила, що моя жертва була не даремною. Бо якщо він з власним народом так себе поводить, принижуючи їхню гідність та перетворюючи їхнє існування у цілковиту залежність від власної божевільної волі, то що ж тоді Вейлар робить з народами завойованих королівств?

Підійшла, ледь вклонилася своєму чоловіку й сіла на менший трон поруч.

– Тобі сподобалось, моя королево? – запитав Вейлар, жестом руки давши добро усім піднятися на ноги. – Чи достатньо мої піддані зробили, щоб показати тобі свою пошану?

Я мала б промовчати. Просто хитнути головою, і цього було б достатньо. Мала б…

– Не обов'язково опускати людей на коліна, щоб показати їхню повагу, – не змогла це в собі втримати.

А він лиш поблажливо засміявся. Чого ще можна очікувати від такого, як Вейлар.

– Моя королева переживає за ваші коліна!! – гучно вигукнув король. – Чи не болять у вас тепер коліна, мої вірні піддані?! Ахахах!!!

Він перетворив усе на цирк, і всі сміялись, бо так велів король. Лиш сміх від тих людей був фальшивим. Вони сміялися і кожен намагався сміятись гучніше за свого сусіда… а в очах моторошний страх. Я бачила його, і від того цей сміх був як тортури… для мене і для підданих. Вейлар мав задоволений вигляд. Він не бачив страху, він насолоджувався своєю владою. 

Ніколи. Не буду я справжньою королевою в Ордосі. Ніколи!

Черговий жест короля, і всі затихають, знову лунає легка музика, а церемоніймейстер починає по черзі запрошувати гостей покласти свої подарунки та представитись королеві.

Я не запам'ятовую ні імен, ні титулів, в якийсь момент я починаю робити одні й ті самі дії та подумки рахувати секунди. Просто чекаю, коли все це закінчиться і мене відпустять, так само як цих бідних людей, що нібито й не останнє місце в королівстві займають, а на ділі в нас в Атертоні навіть вуличний пес має більше прав, ніж кожен з них.