Розділ 15

Повільно пройшлася кімнатою й сіла у крісло, що стояло навпроти крісла, де сидів Лоран. Мовчки глянула йому в очі.

– Чекаєш пояснень, Раміро? – ледь всміхнувся він.

– Не думаю, що ти будеш зі мною чесним, – сказала я.

– Можливо, колись буду, – трохи схилив голову, все ще всміхаючись.

– А зараз ти збираєшся водити за носа і короля Вейлара, і мене? – запитувала спокійно, хоч всередині все кипіло.

– Лише короля. З тобою я й так дуже відвертий, Раміро. І не дивися так осудливо. Ти ж теж не дуже чесна зі своїм чоловіком.

– Не будемо про мене, – сіла рівніше, ніби зміна пози могла б мене зараз заспокоїти. – Як щодо тебе? Хто ти? Маг? Дракон? Чи, може, щось інше?

– Ахаха, ти ще богом мене назви, – тихенько засміявся він. Весело йому. Розслаблений такий, ніби не проліз якось у мої особисті покої серед білого дня.

– Богом не назву, – хмикнула я, бажаючи трохи присадити його пиху. – Не дотягуєш…

– Впевнена? – відразу ж різко нахилився до мене й дуже проникливо заглянув в очі.

Але я вже починала звикати до цього. Раніше з таким ніколи справу не мала – щоб один лиш погляд змушував завмирати й забуватися де я знаходжусь…

– Цілком впевнена, – навмисно теж нахилилася, щоб не думав, що може мене вразити цими своїми вибриками.

– І тут ти маєш рацію, Раміро, – цього разу його посмішка стала такою широкою, трохи хлопчачою, і очі немов засвітились. – Я всього лиш дракон…

– Тоді поясни мені, як це взагалі можливо? – мізки мої кипіли від припущень, і від того важко було себе контролювати.

– Не нервуйся так, Раміро, – мовив він, розслаблено відкинувшись на спинку крісла й закинувши ногу на ногу. – Ти просто нічого про драконів не знаєш. Ви всі тут дуже мало що про нас знаєте…

– І ти цим безсоромно користуєшся, – підмітила, не втримавшись, але він відразу ж відповів мені тією ж монетою.

– Як і ти, Раміро, користуєшся необізнаністю Вейлара. Хіба ні?

– Я не маю іншого вибору, – відвернула голову.

– Можливо, і я не маю? – він сказав це інакше. Дуже тихо і без звичної грайливості та легкості.

Повернулася, але цього разу дракон погляд відвів.

– То поясни мені, Лоране? Нормально. Без цих твоїх загадок. Просто поясни все як є.

– На все свій час, Раміро, – відповів, а коли глянув знову на мене, це вже був той самий зверхній Лоран. З такого зайвого слова не витягнеш. – Але можу розповісти про те, як я поєдную дракона і мага.

– Як тобі взагалі вдалося лишатися досі невикритим? – це зовсім не вкладалося в моїй голові.

– Деякі дракони так вміють, – почав пояснювати Лоран. – Не всі, звісно, але деякі можуть лишати подобу звіра у фізичному втіленні. І я тобі не брехав, коли казав, що мені треба багато часу на перетворення. Якщо я ховаю звіра в собі, на це йде дуже багато часу і це доволі неприємний процес. Якщо ж я лишаю його і фактично виходжу з дракона, це відбувається швидко й безболісно.

– То ви не одне ціле? – намагалася якось усе скласти докупи.

– Ми одне ціле, Раміро. Я відчуваю його і можу дивитись очима дракона. Я контролюю звіра, навіть коли не є фізично його частиною. Це важко так на пальцях пояснити…

– То ось як ти все провернув? – нарешті до мене дійшло очевидне. – Відправив звіра спочатку, а потім з'явився рятувати від самого себе короля Вейлара?

– Приблизно все так і було, – ще й засміявся він.

– А навіщо це тобі? Невже справді через багатства та владу?

– Там, звідки я прилетів, замок Вейлара можна порівняти з будинком для робітників, моя люба Раміро. Ваші багатства тільки вам здаються дуже великими.

– Тоді чому ти тут?

– Бо в нього, – знову нахилився вперед, знову заглянув мені в очі, ніби бажав там щось відшукати, – є дещо моє. Коли заберу… тоді й залишу це гниле місце.

– І для цього тобі треба я?

Він не поспішав відповідати, та й відповідь його мене не здивувала.

– Можливо…

– Дідько! – схопилася на ноги, бо з такою бурею всидіти на одному місці дуже важко. – Ти хочеш змусити мене грати наосліп й просто сподіватись, що вкінці ти не кинеш мене під ноги Вейлару?

– А в тебе є інший вибір, Раміро? – теж підвівся дракон.

Якось раптом стало так байдуже на все, що я зробила крок до нього й мовила холодно та беземоційно:

– Вибір є завжди. Я просто можу бути чесною з Вейларом.

– Зовсім не тримаєшся за життя? – тихо запитав, трохи схиливши голову на бік. З цікавістю, а не з хвилюванням.

– Щоб за нього триматись… треба мати мету існування і бачити ту точку, до якої можна рухатись, – все всередині похололо від власних слів. – Треба розуміти, що та рятівна соломинка хоча б існує. Тоді можна й поборотись із сипучими пісками. Інакше… є сенс зупинити безглузду боротьбу з неминучістю…

Все відбулося миттєво. Він щойно стояв і байдуже дивився мені в очі, а в наступну мить зробив різкий широкий крок, опинившись біля мене, вхопив моє обличчя руками й поцілував… обпік своїми гарячими вустами. З силою поцілував, а потім ніжно, запустивши в мене свій вогонь… інакше як це ще пояснити?

Я не боролася і не хотіла боротись. Можливо, це знову були чари дракона? Та якби він не утримував мене, я б там точно втратила рівновагу.

Лоран утретє торкнувся своїми вустами моїх, вдихнув повітря між нами в себе і тихо мовив:

– Навіть не думай про таке. Жодних соломинок, Раміро… Просто знай – я не кину тебе, а буду твоїми крилами, що не дадуть впасти в ті сипучі піски.

Поки я шоковано хапала ротом повітря, він… розчинився безслідно у тому повітрі.