Розділ 14

– Щось ти надто бліда, Раміро, – почула я голос Вейлара й трохи нервово обернулася до нього.

Король спочатку уважно дивився на мене, а потім наблизився, підніс руку до мого волосся й нерішуче торкнувся пасма. Та майже відразу відсмикнув руку.

Я чітко бачила його внутрішню боротьбу. Він не міг збагнути, чому відчуває до мене відразу. Не міг спокійно навіть доторкнутися до мене.

– Просто не щодня зустрічаю мага, – тихо відповіла я, відвівши очі.

– А й справді, – Вейлар заговорив уже не так напружено й попрямував до свого трону. – Для тебе, мабуть, це дивина?

Він сів, розслаблено розкинувши руки, а я так і залишилася стояти навпроти.

– У нашому королівстві не лишилося жодного мага, – відповіла я спокійніше. Відстань між мною й королем заспокоювала.

– Правду кажучи, і в нас їх уже не було, – ледь помітно всміхнувся Вейлар, погладжуючи бороду. – Цей маг не тутешній. Прибув із королівства Лафрос, що за океаном. Чула про таке?

– Читала в книжках. Найвіддаленіше королівство нашого світу, – відповіла я, розуміючи, навіщо дракон вигадав історію про Лафрос. Звідти важко дістатися до цього королівства, а портали часто викидають мандрівників назад. Найпростіше було б видати себе саме за мешканця тих земель…

– Отож, найвіддаленіше, – промовив Вейлар, заглиблений у власні думки.

У його погляді промайнув сумнів. Лише на мить, але я його помітила. Король не дурний. Він не до кінця вірить у легенду мага. Сумнівається.

– Як же він тут опинився? – поцікавилася я.

– Каже… полював на дракона, – відповів Вейлар і вказав на менший трон поруч зі своїм, запрошуючи мене сісти.

Я не хотіла, але, звісно, мусила послухатися. Король явно намагався подолати свою відразу до мене. Певно, хотів зрозуміти що з ним коїться.

А мені кортіло більше дізнатися про дракона. Можливо, з цих вигаданих історій удасться скласти бодай якусь цілісну картину. Тож я зайняла відведене мені місце й продовжила розпитувати короля:

– То маг прибув разом із драконом?

– Не зовсім, – неохоче заговорив Вейлар. – Насправді дракон прибув першим і… мало не знищив мене разом із моїм королівством. Якби не маг, який ішов слідами дракона… Загалом, тепер цей звір у нас наче ручний песик, – король раптом змінив тон на веселий, не бажаючи показувати власну слабкість. – Та й маг став моїм вірним слугою.

– Звідки така впевненість? – запитала я раніше, ніж устигла подумати, що краще було б промовчати.

Та король охоче, навіть із посмішкою, відповів:

– Гроші, моя люба королево. Багатство й влада – ось чого Лоран не мав у себе на батьківщині й що я можу дати йому тут.

– Але ж магія – це недобре…

– Магія – це недобре, доки вона не служить королю! – Він голосно зареготав, викликавши в мене напад нудоти. – Ну гаразд, моя королево, – промовив Вейлар, нарешті досміявшись. – Іди поки відпочинь. А мага не бійся. Він цілком під моєю владою й нікому нічого не заподіє… без мого дозволу.

Останні слова прозвучали як погроза, і я була певна, що мені не почулося. З іншого боку, такий, як Вейлар, навряд чи й годину міг прожити, не пригрозивши комусь. На цьому й трималася його безмежна влада – на всепоглинальному страху перед його волею.

Вклонилася, як того вимагали правила, й вийшла із зали. За дверима на мене вже чекали служниці та охорона. Я попрямувала до своїх покоїв, адже лише там могла наказати всім залишитися в коридорі й нарешті побути на самоті.

Та на сходах мене вже чекали. Мерана, а за нею кілька служниць, вона перегородила мені дорогу.

– І? – вимогливо глянула я на неї. – Хочеш мені щось сказати?

– Хочу, – відповіла дівчина, дивлячись мені просто в очі. Нахабно й зверхньо, як справжня господиня цього замку. – Ви маєте знати своє місце, Ваша Величносте. – Її тон був такий самий, як і погляд. – Біля Вейлара завжди буду тільки я. У його серці – я. У його ліжку – я. У його думках – теж я. А ви… лише необхідність. І дуже скоро все скінчиться й знову стане на свої місця.

Я піднялася на ту саму сходинку, на якій стояла фаворитка короля. Витримала паузу й зі спокійною усмішкою заговорила до неї:

– Якщо ти так упевнена у своєму місці, Мерано, навіщо намагаєшся це комусь довести?

Злість спалахнула на її обличчі так яскраво, що мені навіть стало її шкода. Надто емоційна. Надто відкрита. Не вміє приховувати своїх справжніх почуттів. Надто прямолінійна. Шкода. Такі довго не живуть. Особливо якщо служать жорстоким правителям.

– Мерано! – дівчину окликнула сестра Вейлара.

Мерана швидко вклонилася мені й побігла вниз.

Я ж продовжила шлях до покоїв. Спокійно, з рівною спиною й незворушним обличчям дійшла до дверей, наказала служницям не турбувати мене до вечора й нарешті зачинилася від сторонніх очей.

Лише залишившись на самоті, я змогла розслабитися й безсило опустилася на підлогу.

Це так важко – контролювати кожен м’яз свого тіла. Постійно чекати на щось жахливе й нікому не довіряти. Не мати змоги бодай із кимось поговорити про все, що відбувається. Я могла б написати листа мамі чи тітці, але його неодмінно спершу прочитав би король Вейлар.

Я була самотня в цьому холодному, жорстокому королівстві вітрів та буревіїв. І навіть обрію не бачила, за яким могли б закінчитися мої страждання…

– На м’якому кріслі тобі було б зручніше, Раміро, – почула я голос Лорана й здригнулася.

Виявилося, він увесь цей час сидів у кріслі з високою спинкою, за якою я не відразу помітила його присутність.

Хто ж він, у біса, такий, що так спокійно проник до покоїв королеви? Дракон? Маг? Чи щось іще гірше?

І головне – навіщо йому я? Навіщо він залишається в Ордосі? Яку мету переслідує?

Я рішуче підвелася.

Можливо, він і не розповість мені всієї правди, але я принаймні спробую змусити його проговоритися.