Розділ 13

Я кинула усі сили на те, щоб зберегти байдужість та спокій на обличчі, але Мерана все одно помітила зміни.

– А що це ви так побіліли, королево Раміро? – трохи схиляючись через стіл, єхидно поцікавилася рудоволоса.

– Які ще перевірки, Вейларе? – проігнорувала її й звернулася до короля.

– Нічого особливого, Раміро, – він ніби не звернув уваги на слова фаворитки, і це добре. – Дракон на тебе дивно відреагував. Треба глянути, чи немає в тобі магічної іскри.

– Магія? – вдала здивування. – Звідки вона візьметься у крові мого роду? Це безглуздо…

– Це просто перевірка, моя королево, – безпечно всміхнувся король, відпиваючи зі свого келиха й немов думаючи про щось зовсім інше. – Іскра, якщо і є, то, певно, спить, тому ти не відчуваєш у собі магії, але все ж ми маємо знати про твої можливості, Раміро.

Я не знала, що відповісти. Не знала як врятувати себе. Іскра в мені не просто є, вона вже допомогла захиститися від короля, і маг це може побачити. Адже та краплинка тоді подіяла на Вейлара.

Це був мій кінець. Йшла коридором за королем, немов уже на страту. Але на що я взагалі сподівалася? Мій фінал був відомий ще тоді, коли я дізналася про мага в Ордосі.

Король привів мене до тронної зали. Сам відразу ж сів на трон. Мені наказав стояти навпроти й чекати.

Я чула, як знову відчинилися двері, бачила усмішку Вейлара та його погляд на мага. Чула, як той наближався. Стояла й подумки рахувала кожен крок мого ката. Не оберталася до нього. Просто чекала вироку…

– Викликали, Ваша Величносте? – почула знайомий голос і здригнулася.

– Так, Лоране, – відповів тим часом король. – Є для тебе робота, – махнув головою в мій бік.

Я не дивилася на нього. Не могла. Як? Як це взагалі можливо? Відчувала не просто шок, а цілковите нерозуміння. Він же фізично не може бути і драконом, і магом… Ніяк. Це не вкладалося в моїй голові.

Тіло боліло від напруги, бо я не могла дозволити собі жодних зайвих емоцій. Не зараз, не під пильним оком короля Вейлара.

– Знайомся, Раміро, маг Лоран. Моє найкраще надбання за останні роки, – гордовито мовив король, ніби про якусь річ говорив. – Лоране, це королева мого серця. Поводься з нею обережно. Вона мій скарб.

Огидно. Знову як про річ…

Повільно розвернулася до дракона чи, радше, мага? Дідько, хто б він не був, але гру затіяв точно непросту.

Лоран у чорному довгому камзолі з високим коміром, укладеним волоссям та купою амулетів на шиї дійсно був схожий тепер на мага. Але ж я бачила. На власні очі бачила, як він перетворювався на дракона! Так не далеко й до божевілля.

– Вітаю, Ваша Величносте, – ледь вклонив переді мною голову. – Перевірка не буде болючою, проте я мушу торкнутися вашого енергетичного поля. Для цього буду проводити руками за кілька сантиметрів від вас.

Він усе це говорив, а в моїй голові змішувалися в купу різні питання без жодної відповіді. Неможливо… просто не може цього бути…

– Починай, Лоране, – поки я напружено мовчала, за мене погодився король.

Маг наблизився й почав повільно вести руками над моєю головою. Нічого не відчувала. Жодного впливу. Лиш серце шалено колотилося від знервованості та ще й до всього дратувала близькість цього підозрілого типа.

Повів руками далі, донизу, не торкаючись мене, але максимально близько. Настільки, щоб викликати цим сироти по тілу.

Вейлар стояв навпроти нас й уважно стежив за процесом. Я не могла ні дихати нормально, ні рухатися.

Тим часом Лоран опустився на рівень мого забитого боку, й ось тут я мало не видала себе, бо його руки там затрималися, а тіло моє відчуло жар у місці удару. Дивний жар, що поступово перетворився на м'яке тепло, яке й забрало з собою той фоновий біль, до котрого я вже навіть звикла за цей час.

Зцілив… Це ж точно було зцілення! Він повів далі руками, але більше такого жару я вже не відчувала. Лоран фактично нічого не робив, окрім того, що зцілив моє поранення. Жодного впливу не було. Хто він такий? Що за гру веде з цим жорстоким правителем і до чого тут я? Певно, ще сотню разів буду ставити собі ці запитання, бо не схоже, щоб він поспішав бути зі мною відвертим.

Лоран… Ні, він точно не Лоран. Немов інтуїтивно відчувала, що це не справжнє його ім'я. Вигадка. Спектакль для короля Ордосу, котрий зовсім не усвідомлює, хто насправді стоїть перед ним.

– Перевірку закінчено, – мовив Лоран і відступив від мене на кілька кроків, повертаючись тепер лише до короля.

– І який твій вердикт? – вимогливо запитав король, теж більше не дивлячись у мій бік.

Як я там ще трималася, й сама не розуміла.

– Королева Раміра дійсно має незвичну кров, що за своїм походженням бере початок від древніх сил… Вона здатна народити вам дуже могутнього нащадка, Ваша Величносте, але… – ледь скосився на мене. – У ній немає магії, яку можна було б справді розвинути…

Він збрехав. І ми обоє про це знали. Але Вейлару було достатньо почути – могутній нащадок.

– Яка чудова новина! Моя королева народить мені могутнього нащадка!!! А я все зроблю, щоб це збулося якнайшвидше!!! Ахахааа!!!

Король не сміявся як нормальна людина, ні. Заревів, немов дикий звір. Грубо вхопив мене, на мить притис до себе, але відразу ж відпустив. Магія ще діяла. Вейлару огидно мене торкатися.

У цю мить, у момент цілковитого тріумфу короля Вейлара, я глянула на Лорана. Здається, найважче приховати огиду. І саме вона так чітко читалася на його обличчі… рівно до того моменту, поки наші погляди не зустрілися.

Він усміхнувся мені лише одним кутиком рота й, ледь вклонившись, пішов із тронної зали.

Я дивилася йому вслід і думала про небезпеку. Тепер постійно живу в ній. Але яка небезпека страшніша? Та, що буквально кричить про себе й відразу показує свої гострі зуби, чи та, що тихо підкрадається, чекаючи слушного моменту?