Розділ 12

Сама себе не розуміла. Навіщо так ризикувала? Заради кого? Я ж його зовсім не знаю. Цей дракон… Він дивний. Веде свою гру, а я, як те сліпе кошеня, та ще й так по-дурному зганьбилася. Дурепа наївна.

Очі звикли до темряви. Підійшла до найближчої стіни й сіла там, спираючись на неї та ледве стримуючи стогін, бо забитий бік починав дедалі більше боліти. До всього ще й накривало якесь цілковите виснаження. Хотілося просто тут лягти й заснути…

“Навіщо ти так ризикувала заради зовсім незнайомої тобі істоти?” – його питання в голові звучало зовсім тихо, ніби він ледь торкався моєї свідомості.

– Переживала, чи не зіпсували мій подарунок, – пробурмотіла, підтягуючи коліна до грудей та не бажаючи щось пояснювати, бо тепер і собі цю дурість пояснити не могла. – Не кожного ж дня мені цілого дракона дарують. Треба берегти таку цінну… істоту.

“Смішна” – хмикнув, немов залоскотав волосся.

– Мені чомусь не дуже смішно, – понуро прошепотіла.

“Гаразд, Раміро. Йди зараз у парк і чекай мене там за найближчим деревом, тільки тихо це все роби, щоб не розбудити вартового”.

– Ти збираєшся ризикувати й перетворюватися прямо тут на людину? – теж пошепки, але більш емоційно заговорила, бо явно ж Лоран не має бажання розкривати цю свою здібність.

“Ну, ти ж ризикнула заради мене. Я маю тобі віддячити… Йди вже, королево Раміро”.

Інших варіантів у мене не було, тож лишалося знову довіритися йому.

Тихенько визирнула у щілину. Охоронець спав у тій же позі, тому я, більше не зволікаючи, кинулася в темряву та заховалася за найближчим товстим деревом. Приготувалася довго чекати, але Лоран прийшов буквально через кілька хвилин після мене.

– Так швидко? – не втрималася від здивування, адже він сам казав, що перетворення займає багато часу.

– Хотіла зустріти зі мною світанок? – нахилився й прошепотів він.

Його тон… Завжди щось середнє між легким знущанням і насмішкою. Щось таке поблажливе, немов перед ним дитина нетямуща.

– Хотіла б хоч щось про тебе зрозуміти, – відповіла крізь зуби й першою пішла кудись у бік замку. Принаймні сподівалася, що йду саме туди.

– Зрозумієш, Раміро, – дуже швидко він опинився позаду мене. – На все свій час.

Лоран підхопив мене на руки, і це велике диво, що я стрималася й не заверещала від безпрецедентної нахабності та вседозволеності.

– Ти що робиш? Облиш мене негайно, – здавлено намагалася відтворити наказовий тон.

– Ще пригадай слова-активатори, – тихенько засміявся, підкинув і перехопив мене зручніше. – Просто так буде значно швидше.

І він не обманув. Можливо, дракон краще бачив у темряві, а може, й дерева відступали, коли він ішов, але до замку ми дісталися за лічені хвилини, і жодна гілочка не стала йому перешкодою.

Опустив мене на ноги біля стіни замку, рівно навпроти моїх вікон.

– Звідки ти знаєш, що я саме там живу? – розуміла вже, що не дочекаюся відповіді, але й промовчати не змогла.

А отримала лиш усмішку. Білі зуби на мить блимнули в темряві, і він знову схилився до мене, щоб прошепотіти:

– Звикай, Раміро, – його гарячий подих залоскотав мою шию, а в наступну мить я відчула його руки на своїй талії. – Дякую за турботу… королево, – сказав і буквально підкинув мене вгору.

Тепле повітря огорнуло моє тіло й перенесло до виступу біля вікна. Швидко перелізла в кімнату, а коли обернулася, внизу вже нікого не було.

Кліпнула кілька разів, бо здалося, що я вже божеволію і все це мені наснилося. Проте бік, котрий все ще болів, був доказом того, що все відбувалося насправді.

До ранку так і не змогла заснути. Самостійно замінила свою сукню на більш світлий денний варіант і як могла привела себе до ладу. Мій забитий бік не варто показувати служницям.

Дівчата прийшли, щоб зібрати мене до сніданку, а я вже чекала на них.

– Не варто було, Ваша Величносте, – защебетала одна з них. – Це ж наша робота.

– Я звикла самостійно збиратись, – коротко відповіла їм, дозволяючи трохи покращити мою зачіску та підфарбувати обличчя.

Сніданок наш проходив у тій же компанії. Король Вейлар був у доброму настрої, його відлюдькувата сестра сиділа як на траурній церемонії та фаворитка Мерана ще. Сьогодні вона була в розкішній помаранчевій сукні з відвертим декольте.

Привітавшись з усіма, зайняла місце біля Вейлара.

– Як ти себе почуваєш, Раміро? – поцікавився король.

– Вже краще, – тихо відповіла, здебільшого дивлячись у свою тарілку, де вже лежав шмат смаженого м'яса. Хто їсть м'ясо зранку?

– От і чудово, – радісно всміхнувся Вейлар. – Щодо дракона можеш не хвилюватися. Таке більше не повториться. Мій маг провів із ним виховну роботу, – він бридко засміявся, відкушуючи м'ясо. – Ніч була важка, але тепер усе позаду. У нас із тобою сьогодні багато справ, моя королево.

– Ніч була дуже гаряча, – раптом влізла Мерана з натяком, який хіба б дурень не зрозумів.

Я взяла хліб і, намастивши його маслом, поклала сир зверху. Хоч якась подоба нормального сніданку. На вибрики фаворитки ніяк не відреагувала, бо насправді хотілося сміятися й щиро їй дякувати та просити кожну ніч задовольняти короля. Але так не можна, тому я просто проігнорувала її присутність.

Тим часом Вейлар дожував своє м'ясо, вилив у себе келих чогось явно міцного, повільно поставив його й тільки тоді, навіть не дивлячись на фаворитку, заговорив, звертаючись саме до неї:

– Ще раз собі таке дозволиш і повернешся туди, звідки я тебе привіз.

Все. Відразу настала цілковита тиша, а Мерана понуро схилила голову.

Він не любить її. Цей нелюд не здатен нікого любити.

Тут усе тиснуло на мене, але я мусила їсти. Щоб вижити, мені треба сили. І попри огиду, я запихала в себе хліб із сиром, уже звично не відчуваючи ніякого смаку. Та я мало не вдавилася, коли король сказав наступне:

– Першим ділом після сніданку ти познайомишся з магом, Раміро.

– Навіщо? – голос зрадницьки здригнувся.

– Перевірити тебе треба, моя королево.