Розділ 11

Чітко розуміла, що через увесь замок не можу пройти непомітно, тому відразу пішла до вікна, відкрила його, впускаючи в кімнату холодне нічне повітря, й спробувала в темряві хоч щось розгледіти. 

Під вікном на метровій відстані був кам'яний виступ, він проходив по всій стіні замку. Його ширина дозволяла там лиш стояти, пересуватися буде точно непросто, але я пам'ятала, що кут замку формує вузька вежа з декоративними виступами аж до самого низу, чимось схожими на гребні дракона. Виглядало страхітливо, та якщо подумати, по ньому буде простіше спуститися.

Було страшно вилазити на той виступ під вікном, а ще страшніше відірвати руки від підвіконня, щільно притиснутися до стіни й рухатися так до самого краю замку, натикаючись на такі ж самі вікна, обходячи їх і балансуючи на чималій висоті. Було дуже страшно, і в якийсь момент, коли порив вітру мало не скинув мене на землю, я подумала, що це найбожевільніша річ, яку я робила у своєму житті.

Навіщо мені так ризикувати? Нащо перевіряти, чи вижив дракон після катування? Що це мені взагалі дасть? Чому мене так тягне до нього? І чому я тут, на цій стіні, ризикую своїм життям? Заради чого? Заради кого?

Питання роїлися в моїй голові, але відповідей там не було. Я керувалася дивним, раніше зовсім мені невідомим відчуттям, що зароджувалося десь у грудях і вимагало йти далі. Йти, поки не побачу його.

Коли в темряві нарешті розгледіла обриси вежі, ноги мої вже нили від перенапруження, а серце колотилося так сильно, що я думала воно спиниться просто тут і зараз. Та найважчим завданням виявилося вхопитися за перший виступ вежі, бо він був далеко від самої стіни, і для цього мені довелося б стрибати…

– Давай, Рамі, ти зможеш. Шляху назад уже немає. Ти більше пройшла. Стрибай, Рамі, – пошепки підбадьорювала себе, поки вітер тріпав сукню й пронизував мене наскрізь.

Шляху назад і справді не було, бо я так сильно змерзла, а ноги вже підкошувалися, тому просто фізично не змогла б дійти тим же шляхом до свого вікна. І чим тільки думала, коли сюди полізла? Сама себе зараз не розуміла? Та вже мусила йти до кінця.

Стрибнула, але пальці мої зіслизнули з того виступу, до якого я так тягнулася, і я полетіла вниз. Подумати в цей момент не встигла, проте, певно, ще маю пожити на цьому світі, бо, на диво, моя сукня зачепилася за один із виступів, і я боляче вдарилася боком об стіну. Зависла на відстані двох поверхів над землею й стримувалася, щоб не закричати від болю й тваринного страху.

Тріскотіння тканини змусило мене швидко рухатись. Дотягнулася руками до того виступу, на якому трималася сукня, й зраділа, що мама колись запровадила ранкові зарядки для покращення здоров'я. Ногою ледь намацала нижній виступ і тільки тоді, коли відчула, що під ногами щось є, скинула спідницю сукні з верхнього виступу. Донизу спустилася вже майже без пригод. Лише дуже сильно тепер болів лівий бік. Але навіть цей біль не завадив мені як слід порадіти, коли я таки ступила на тверду землю.

Дорога, що вела до ангара дракона, освітлювалася вуличними ліхтарями з безперебійним вогнем усередині. До всього я ще й помітила стражників, тому шлях прокладала в темряві, пролазячи крізь декоративні кущі та проходячи між деревами й клумбами з трояндами. Йшла повільно, постійно спотикалася, і в якийсь момент мені здалося, що я там заблукала та ніколи до ангара не дійду, а вийду зовсім в іншій стороні замкової території.

Але потім таки побачила відблиски світла й почала тихенько підкрадатися. Вартових біля ангара не було. Тільки один охоронець дрімав, сидячи під деревом на відносно далекій відстані від дверей.

Що ж, якщо вже зі стіни я не звалилася, то повз одного охоронця точно зможу пробратися. Тому, не вагаючись більше ні секунди, кинулася до височезних дверей у лігвище дракона. Вони не були до кінця прикриті, і тієї щілини мені вистачило, щоб прошмигнути всередину. Уже в повній темряві я тихенько видихнула.

– Лоране, – несміливо покликала, бо нічого тут не бачила.

У відповідь – тиша. Вони вбили його… А можливо, тут уже й немає дракона?

Почала повільно рухатися вглиб ангара, виставивши поперед себе руки, поки не вперлася в гарячу гладку драконячу луску.

Він тут. Але ж чи живий?

– Лоране? – знову прошепотіла я. – Будь ласка, відгукнися.

“Раміро? Ти що тут робиш? Як ти сюди пробралася?” – нарешті почула його здивований голос у своїй голові й просто там сіла на підлогу. 

Страшенна напруга від думки, що дракон помер, відразу ж відступила, але сльози чомусь знову потекли, і спинити їх мені не відразу вдалося.

“Ти плачеш? Чому ти плачеш, Раміро?” – чула його занепокоєння.

– Бо думала, що ти вже мертвий, – тихенько схлипуючи, відгукнулася я. – Я чула, як маг тебе катував, і думала, що ти цього всього не витримав.

“Катував? Дідько… катував… Раміро, зі мною все добре. Маг… еее… так треба було”

– Чому тоді ти не попередив мене про це? Чому не сказав, що будеш так гучно ревіти? – мені було дуже образливо в той момент.

“Я не думав, що Вейлар змусить ме... мага знущатися з дракона, Раміро. Це й для мене було несподіванкою. Тому, звісно ж, я не попередив тебе. Але ти мала б спати й нічого не чути…”

– А я почула, – схопилася на ноги. Злість додала мені сил. – Такий рев неможливо не почути…

“Як ти обійшла охорону?” – перебив мене Лоран.

– По стіні спустилася. І не запитуй більше нічого. Я там мало не посивіла, а ти, виявляється, тут спектакль по нотах розігрував.

“Я не мав на меті так сильно тебе злякати”.

– Але злякав, Лоране. Злякав так, що я мало сама там не вбилася, щоб непомітно до тебе дістатись. А знаєш, що найсмішніше? Я гадки не маю, як тепер назад повернутись.

Страх за дракона відступив, і тепер на його місце прийшли відчай та страх за себе. Бо тоді я навіть не думала про дорогу назад, а тепер зрозуміла, що так, як прийшла, не зможу повернутись.