Розділ 10

Поки летіли назад, я завчила напам’ять слова-активатори та версію подій, котру мені запропонував Лоран. Дракону не довіряла, але його план дій усе ж таки був кращим за мою тотальну розгубленість.

Підлітаючи до замку, ми побачили цілі угруповання воїнів, що саме відправлялися різними дорогами, певно ж, шукати мене і дракона.

А там, звідки дракон злітав, біля його ангара було повне жахіття. Всі, хто тоді супроводжував мене до дракона, всі, хто не зміг зберегти мене, всі були мертві. Вони лежали там обезголовлені, поки Вейлар повільно витирав білою хустиною свого меча…

“Зберися, Раміро, ти знала, що він жорстокий, і це не твоя провина” – почула в голові голос Лорана.

– Не моя, – прошепотіла, втрачаючи голос від жаху. – Це твоя провина… Ти знав, що так буде?

Дракон почав знижуватися і більше нічого мені не сказав.

Він знав. Не міг не знати. А я? Що я могла зробити? Для Вейлара власні люди як бруд під ногами…

Холод скував тіло. І це був холод неприродний. Це було повне усвідомлення того, що я можу дуже скоро повторити долю тих нещасних…

Коли дракон приземлився, я з усіх сил вигукнула перше слово-активатор і дала наказ лягти й завмерти. Звір покірно ліг. Я з’їхала вниз по крилу дракона, потрапляючи в руки короля Вейлара.

– Раміро, – притис він мене до себе.

Нудота підступила від запаху крові. Завжди дуже чітко відчувала цей найгірший у світі запах…

– Ти як? З тобою все добре? – Вейлар відхилився й уважно дивився мені в очі.

– Т-так. Добре, – ледь прохрипіла, намагаючись не дивитися в той бік, де лежали його вірні слуги. – Він… звір почав мене слухати, але не відразу…

– Це не має значення. Головне, що ти вціліла, – знову притис до себе. – З драконом маг розбереться. Не хвилюйся. Звір сьогодні отримає своє…

Серце пропустило удар. Маг. Він може нашкодити Лорану. Чи все ж дракон сильніший? Цього я напевно знати не могла і тепер буду ще й за дракона хвилюватися, хоч він сам винен у всьому.

– Ти зовсім бліда й дрижиш, – мовив король, не відпускаючи мене зі своїх обіймів.

– Я злякалася, – змушувала себе говорити. – Політ був важкий. Ледь втрималася там. Потім ще довго кричала слова. Думала, що вже нічого не вийде…

– Але ти змогла, – всміхнувся дуже щиро, ніби щойно не вбивав людей. – Ти справді сильна, моя королево. Ти дуже сильна.

– Я… Вейларе, мені треба відпочити, – не витримувала його близькості. Від рук короля хотілося вимитись, хоч вони й не торкалися моєї шкіри.

– Так, безперечно. Йди відпочивай. Я відправлю до тебе лікаря згодом.

Він відпустив мене, віддаючи в руки двом служницям, котрі й супроводжували мене до замку, контролюючи кожен мій крок.

Вони ж і зробили для мене теплу воду, вимили, вдягли в сорочку та вклали до ліжка. Я не пручалася, смиренно терпіла їхню присутність і нічого не казала. Не могла. Оніміла від пережитого шоку… від страху за власне життя і від страху за дракона.

Лікар прийшов, провів огляд і, не знайшовши ніяких пошкоджень, просто дав мені заспокійливе, від якого я відразу ж заснула.

А прокинулася, почувши жахливий рев дракона.

– Господи, – прошепотіла у темряві. – Він катує його.

Дракон так сильно кричав, так ревів, що здавалося, стіни замку дрижать. Невже маг сильніший? Невже він сильніший за Лорана? Невже дракон не усвідомлював цих наслідків?

Я безсило сповзла з ліжка, закривала вуха й ревіла на весь голос. Мене б ніхто не почув. За таким ревом дракона ніхто б не зміг щось іще почути.

Я кричала, зриваючи горло, ніби це могло якось допомогти дракону. Я боялася, що він не виживе. Боялася, що рев різко обірветься.

Ніколи в житті не відчувала такого відчаю і тваринного страху. Не могла на це вплинути й була готова рвати на собі волосся від безвиході. 

Я всього лиш полонена. Королева в кайданах, яких не видно.

Дракон стих. Усе закінчилося так, як я й боялася – різко…

Лежала прямісінько на кам’яній підлозі й не відчувала ні холоду, ні життя у своєму тілі… Сльози більше не котилися. Їх просто вже в мені не лишилося. 

Лікар дав мені снодійне, щоб я спала й не чула цього, але такий рев був здатен розбудити й мерця.

Єдине, що ще змушувало мене дихати, – це бажання побачити його. Я маю сама впевнитися… Маю побачити дракона. Хоча б востаннє. Я маю до нього піти.

Саме це не дозволяло заплющити очі. Саме це змусило мене піднятися, знайти у шафі найтемнішу і найлегшу сукню. Саме це змусило мене думати. Думати, як дійти до дракона й не потрапити на очі охороні…