Розділ 9

– То що, Раміро? – Лоран схилив голову на бік. – Погоджуєшся на співпрацю зі мною?

– Пропонуєш дружити проти короля? – поблажливо глянула, щоб не думав, що я вірю хоч одному його слову.

– Щось схоже на те, – широко всміхнувся.

– Знаєш? Я навіть думала, що в нас із тобою є щось спільне, – дивилася з розчаруванням. – Але ти, певно, більше спільного маєш із Вейларом, ніж зі мною. Ведеш тільки тобі відому гру й хочеш мене в неї втягнути?

Він знову зробив кілька кроків до мене. Хотілося відступити від такого чоловічого натиску, але я лише вище задерла голову. Королю коритися змушена, цьому дракону ні.

– Що таке, Раміро? – прошепотів вкрадливо. – Коли я був безвольним звіром, ти жаліла мене і з таким захопленням дивилася… А коли дізналася, що я не безвольний, дивишся мало не з відразою?

– Ти перебільшуєш, – додала холоду в голос. – Я дивлюся на тебе як на чужинця, котрий явно щось затіває і не поспішає розповідати що саме. Не хочу стати пішаком у твоїй партії з Вейларом.

– Хм, мила Раміро, ти ніколи не будеш пішаком, – повільно простягнув руку й ледь торкнувся пасма мого мокрого волосся. Хвиля гарячого повітря пройшлася по моїй голові й висушила кожне пасмо. – У нашій із Вейларом грі ти можеш бути лише… королевою, – останнє буквально видихнув, близько нахилившись до мого обличчя.

Я так розгубилася, що, якби він зараз мене поцілував, я б, мабуть, не пручалася.

Але Лоран навпаки відпустив мене, розвернувся та швидкою ходою пішов на галявину. Там він схилив голову й завмер.

Я теж не рухалася та, певно, й дихала через раз, бо розуміла, що зараз стану свідком перетворення. Спочатку нічого не відбувалося, але вже через хвилин п’ять навколо чоловіка почав згущуватися чорний дим. Він виходив із його долонь і вихорився, повністю закриваючи тіло Лорана.

Коли в чорному диму почали немов жаринки блимати, я вже не бачила обрисів людини – там поступово розростався той самий дракон.

І тут я згадала, що він так і не назвав мені ті слова-активатори. Але ж не кричати йому зараз: “Почекай! Ти забув про слова!”. Знову відчула себе повною дурепою, хоч це більше цьому Лорану треба було, ніж мені.

– Клятий дракон, – вилаялася сама до себе й рушила до нього. – Як я могла ще й жаліти тебе, – буркотіла під ніс, поки йшла.

Єдиний плюс у всьому цьому розкритті Лорана – я майже перестала боятися велетенського крилатого звіра. Майже, бо зрадницьке серце все ж таки пропустило удар, коли повністю перетворений дракон підняв угору пащу, голосно заревів і розставив свої велетенські крила.

– Чого кричиш? – зі злістю заглянула в очі звіру, коли він низько опустив переді мною голову. – Мав би мені ті дурні слова нагадати, а сам… І як ти пропонуєш зараз мені на тебе залазити? І не смій закидати мене немов якусь ляльку! – погрозливо виставила вказівний палець.

Дракон гучно фиркнув й примружив очі. Тепер мені здавалося, що звір із мене сміється. Бісовий Лоран. Звів нанівець моє щире захоплення величною істотою.

Та він знущався наді мною! Мало не закричала, коли ні з того ні з сього мене огорнув його довгий хвіст, високо підняв і знову вмостив між крилами. Доволі обережно все це зробив, треба визнати.

– А відразу не можна було так? – не змовчала я.

“Не можна, вередлива принцеска”

Як я звідти ще не звалилася, сама не знаю. От зовсім не була готова почути у своїй голові чужий чоловічий голос.

– Ану негайно виліз із моєї голови!! – запанікувала, звісно ж.

“Розслабся. Думок твоїх не чую. Це просто єдиний мій спосіб спілкування, коли я в подобі звіра. Показав, щоб знала тепер і не лякалася”

Не дуже він мене цим заспокоїв, та хіба я мала якісь інші варіанти? Дракон, як не глянь, сильніший та безперечно могутніший. З такими не варто сваритися. Але це я розуміла головою тільки, бо от дратував і злив він мене буквально з першої ж секунди.

Дратувало, мабуть, найбільше те, що Лоран вів якусь тільки йому відому гру і збирався мене в ній використати. При чому, здається, наосліп… Хоча може я вже накручую себе? 

“Можеш не триматися, королево Раміро. Просто розслабся й отримуй задоволення від польоту. Я здатен утримати і перенести тебе до замку”.

– Здатен він, – бубоніла невдоволено. – Індик самовпевнений. – Можливо, це вже й було занадто та після всього пережитого я навіть не буду себе сварити за ці слова.

“Не знаю як тепер переживу таке відверте знущання” – явно ж насміхався він.

Я промовчала, бо й так наговорила зайвого. Нехай уже несе мене у ту в’язницю під назвою Замок Ордосу. Була в мене одна проблема, а тепер чомусь здавалося, що їх буде набагато більше.