Розділ 8

Не могла навіть уявити, що опинюся в такій безглуздій ситуації – стою перед незнайомим чоловіком у наскрізь мокрому спідньому. Воно все прилипло до мого тіла й, звісно ж, ще й просвічується. 

Але, як не дивно, саме це, певно, й врятувало мою психіку від вибухання, адже переді мною стояв не просто чоловік, ні, це був дракон, у цупкому чорному камзолі з високим коміром і без жодних позначень на тканині та в таких же чорних штанах і шкіряному темному взутті. 

Як? Яким чином? Мізки б точно розлетілися в різні сторони, аби я ще в цей момент не думала про те, як він повільно, прям ніби смакуючи, веде по мені поглядом…

– Відвернись!! – це був дівочий писк відчаю, хоч з мене мав би вийти жорсткий наказ королеви.

Чоловік всміхнувся, але врешті відвернувся від мене. Я тихенько видихнула й кинулася до своєї сукні.

– Пробач за різкість, – заговорив незнайомець, поки я, намагаючись не видавати зайвих звуків, натягала ту важку сукню на мокре спіднє. – Просто зовсім не очікував, що ти полізеш у невідому водойму в чужому королівстві та ще й коли так холодно на дворі. Мені просто час треба для повного перетворення…

– Ти справді дракон? – запитала, бо й досі не була певна у цьому. В таке важко повірити.

– Скоро впевнишся в цьому, – хмикнув він. – Вже можна обертатись?

– Ще хвилинку! – трохи паніки просочилося у мій голос.

– Я можу допомогти з сукнею, – спокійно запропонував він.

І звідки тільки здогадався, що я маю з нею проблеми. Знімати її виявилося легше, ніж потім знову застібнути на собі.

– Сама впораюся, – відповіла вперто. – Хвилинку почекай.

Мало руки собі не повивертала, але таки здолала ту кляту сукню.

– Хвилинка скінчилася, – він розвернувся якраз, коли я вже намагалася заплести мокре волосся.

– От і чудово, – зверхньо відгукнулася, бо дратував. З першої ж хвилини страшенно рознервував мене цей… дракон. – Тепер можеш розказати навіщо ти мене викрав? – запитала доволі спокійним голосом. Сама здивувалася своїй витримці.

– Викрав? – здивовано підняв свої чорнющі брови.

– А хіба ні? Ти ж мене сюди переніс? Сам закинув собі на спину й, нікого не слухаючи, викрав…

– Все було не зовсім так, – більш дружньо якось всміхнувся він, підходячи до мене на коротшу відстань. – Я просто поговорити хотів, познайомитись з тобою, без людей Вейлара.

– То браслет тебе не утримує? – запитала й глянула при цьому на його ногу, там не було браслету.

– Він на моїй звіриній подобі, – пояснив чоловік. – І так, браслет мене не утримує. Але є дещо, через що я поки лишатимусь в Ордосі.

– Виходить, ти всіх їх обманюєш? А про твою людську подобу вони знають?

– Ні, – замахав головою дракон. – Ні про це, ні про браслет вони не знають і не дізнаються, Раміро. Ми скоро повернемося назад, і ти всім скажеш, що тобі вдалося підкорити дракона словами-активаторами.

– Я всіх їх забула.

– Я тобі їх нагадаю, – криво всміхнувся при цьому. – Повір, знаю вже їх краще за своє ім’я.

– А як тебе звати, до речі? – схилила на бік голову, думаючи про те, яка в нас дивна розмова виходить.

– Лоран, Моє ім’я Лоран, – він ледь помітно притис губи.

Бреше. Чомусь відразу подумала, що це не його справжнє ім’я. Ніби відчула це… Маска, всього лиш маска для чужих. Та хто я така, щоб змушувати дракона відкритись переді мною?

– Гаразд, Лоране, – промовила так, щоб він не мав зайвих ілюзій щодо моєї довіри до його слів. – Чому ти вирішив, що я мовчатиму і не розкажу правду Вейлару?

– Бо тобі буде невигідно, – зробив великий крок і опинився надто близько до мене, втягнув у себе повітря й продовжив на видиху. – Моя цнотлива королево.

Знов вибив ґрунт з-під моїх ніг.

– Як ти? Як…

– Не питай про це, – ще трохи ближче нахилився. – Просто знаю. А от Вейлар точно не знає.

– Погрожуєш? – мимоволі стиснула руки у кулаки.

– Пропоную співпрацю, – посміхнувся абсолютно спокійно.

– Ти для цього мене сюди переніс? Щоб про співпрацю домовитись?

– Мені здалося, ти не дуже зраділа одруженню з Вейларом, – підняв одну брову.

Надто він якийсь… не такий. Явно має за спиною купу секретів й от прям відчуваю – хоче для чогось використати й мене. Але хіба в мене є великий вибір? Що мені дасть те, що я розкрию, хто він насправді? Та нічого.

Думала, що ми з драконом невільники без права вибору, а виявляється, невільниця тут тільки я. Дракон просто переслідує якусь тільки йому відому ціль.

Зате тепер все складається як треба. Бо ну дуже мені було важко повірити, що таку могутню істоту можна так просто утримувати…

– Так і є. Я тут за волею батька, – не бачила сенсу якось приховувати правду.

– Думаю, тобі тут не завадить хоча б один союзник, – продовжив вмовляти дракон.

– Не завадить, але тобі яке до мене діло? Чим я можу бути корисною цілому дракону, – пильно слідкувала за кожним м’язом його обличчя, щоб не пропустити нічого.

Проте дракон все ж не людина. Це стало помітно майже відразу. Хоч і в людській подобі, та зовсім не людська в нього міміка. Це важко пояснити. От ніби стоїть переді мною звичайний чоловік, без корони, без свити за спиною, але від нього якраз віє владою. Абсолютна влада та цілковите усвідомлення своєї могутності. Це робить його іншим.

– Ти так цікаво на мене дивишся, – натомість він всміхнувся, поки я напружено намагалася зрозуміти його істинні мотиви. – Давно так на мене жінка не дивилася… А можливо, й ніколи.

– Як? – вирвалося з мене.

– Як на піддослідного пацюка, – нахилився ще, і тепер наші носи майже торкалися. Навмисно так давить…

– Ти не відповів… Лоране, – зібрала до купи усю свою сміливість.

Виявляється, протистояти дракону дуже важко.

– Ти розумніша, ніж я думав, – хмикнув і нарешті відступив від мене на кілька кроків. – Все просто, Раміро, – розвів руками. – У Вейлара є дещо моє. Дещо дуже важливе.

– І ти, звісно ж, зараз не скажеш мені, що саме? – скривилася, бо вже бачила, як він водить мене за ніс.