Розділ 7

Дракон приземлився на галявині, у центрі якої було невелике озеро. З висоти це місце здавалося схожим на око, а на землі я помітила пару, що здіймалася над водоймою. Дивне місце і дракон теж дивний. Навіщо він мене сюди переніс?

Почуття легкості й ейфорії від польоту минуло. Злазила зі звіра, відчуваючи, як напружено тремтить кожен м’яз мого тіла. Не знала що буде далі і як себе поводити з ним.

Слова-активатори? Та я відразу їх усі позабувала. Як не намагалася пригадати, нічого не виходило.

Дракон тим часом притих, покружляв на одному місці й, схоже, мостився спати…

– Чудесно, – мовила роздратовано. – Притягнув мене бозна-куди й собі приліг на обідній сон! А потім що?! – дивилася осудливо на абсолютно спокійного звіра. – Зжереш мене як перекус? Чи таки спалиш? Нащо я тобі? Якщо вже звільнився, то лети додому.

Дракон повільно витягнув з-під крила свою лапу. Ту саму з браслетом.

– То він все одно тримає тебе? – зрозуміла на що той натякає. – Але ж ти зміг сюди долетіти… Нічого вже не розумію!

Відвернулася від нього й пішла до озера, щоб хоч трохи зібрати до купи усі думки, які добряче так потріпала ця наша спільна з драконом пригода.

Сіла на бережку. Від води йшов теплий пар, і вітер не так сильно холодив моє тіло. Дивилася на озерну воду й прокручувала в голові останні події. Мене не покидала думка, що все не так просто. Вейлар не просто так подарував мені дракона і те, що сьогодні відбулося, це теж не просто так. Щось відбувається, але я зовсім не розумію, що саме і яким боком до цього всього я причетна. Чому я? Чому саме я?

Відповідей не було. Що робити, я не знала. Чула тільки рівномірне дихання дракона. Він заснув, а мені лишалося тільки сидіти й чогось чекати? А чого саме? Чекати, поки люди Вейлара знайдуть нас? Чи поки дракон прокинеться?

Всі ці запитання викликали в мене лиш головний біль. Клята сукня вмить здалася такою тісною, що мені важко було зробити глибокий вдих. Рішення стало таким же божевільним, як і весь сьогоднішній день. Але хіба мені є що втрачати? Можливо, через годину чи дві мене вб’є цей дракон, бо я не знаю як ним керувати. Можливо, мене трохи пізніше стратить Вейлар, бо довго я не зможу його дурити й, маючи мага, він рано чи пізно захоче все як слід перевірити.

В моєму становищі зовсім безглуздо чогось боятись. Саме тому я дуже швидко позбулася сукні, залишившись тільки у спідній сорочці та білизні. Саме тому я безстрашно вступила у гарячу озерну воду й потім пірнула туди з головою. І це справді допомогло зняти шалену напругу в тілі, яку я навіть вже не усвідомлювала. Тільки коли залізла у воду, зрозуміла як сильно весь цей час стискалася.

Переплисти озеро я могла за кілька хвилин, а от міряти дно не наважилася. Чомусь мені здалося, що там дуже глибоко…

Вже коли плила до берега, почула рев дракона, а потім захлинулася водою. Щось потягнуло мене на те саме дно, якого я й боялася підсвідомо.

Невже помру так безглуздо? Не від рук Вейлара? Не від вогню дракона? Просто потону, бо якесь місцеве чудовисько вирішило, що я хороша здобич?

Поки темрява води ставала непроглядною, поки в мене закінчувалося в легенях повітря, я думала про найбезглуздішу на світі річ:

“Так і помру нецілованою”.

Це було останнє, що я пам’ятала, а до тями прийшла в чоловічих обіймах і з вустами на моїх вустах…

Теплі. Це я марю? Чи просто боги виконали моє передсмертне бажання?

Він відсторонився, і я змогла роздивитись його обличчя. З чорного волосся злітали краплинки води. Очі такі ж чорні, як темрява того озера, розкосі трохи. Вії такі довгі… Обличчя гладке і в ту мить здавалося мені ідеальним. А трохи темніша шкіра видавала в ньому чужинця. В Ордосі всі сірувато бліді. Сонця мало.

Я посміхнулася своєму спасителю і навіть хотіла подякувати, та саме в цей момент він відкрив рота.

– Дурепа, – прогарчав на мене цей незнайомець. – Ти чого туди полізла?! Хіба тебе не вчили не купатись в неперевірених підозрілих водоймах?!

– Ти хто такий, щоб так зі мною розмовляти?! – моя злість зростала миттєво, але сил відштовхнути його поки не було. – Перед тобою королева! Негайно відпусти мене!

– Без проблем, – він відразу ж відпихнув мене зі своїх рук, і я мала змогу хоча б на ноги стати.

Саме тоді й помітила страшне.

– А де дракон? – голос зрадницьки затремтів, поки я гарячково озиралася навкруги.

– Перед тобою, – сказав незнайомець.

Повільно обернулася, щоб зустрітись з його очима. Чорні зіниці раптом стали вертикальними. А на його обличчі з’явилася, певно, найнахабніша у світі усмішка.

У цей момент захотілося знову втратити свідомість, але тіло моє зовсім не поспішало у відключку. Водичка збадьорила добряче…

І тут до мене ще й до всього цього доходить у чому я стою перед ним.