Розділ 5

До ранку мене ще переслідував страх, що все піде не так. Але маг, якого знайшла Асія, не збрехав. Коли король Вейлар прокинувся, я вже лежала поруч, вдаючи ніби сплю.

Чула як він потягується, а потім відчула його руку на своєму стегні й різко відкрила очі, зустрічаючись з його потемнілим поглядом.

– Ніч була спекотною, – прохрипів, вже нависаючи наді мною. – Правда ж, моя королево?

Лиш махнула головою, очікуючи його реакції на мене. Першим змінився погляд. З потемнілого на здивований. Потім його усмішка згасла, натомість з'явилася гримаса відрази…

– Щось я… втомився, – відсахнувся й сів на ліжку, розвернувшись спиною до мене. – Певно, ти поки йди у свої покої. Відпочинь, може, після ночі… Потім побачимося.

Я ледь стримувала холодний вираз обличчя, бо дуже хотілося сміятись від щастя, але тут не можна. Лиш згадала слова Асії:

“Він відчуватиме до тебе відразу. Тиждень точно не буде бажати лягати з тобою в одне ліжко. Потім може знову покликати й ти знову покладеш краплинку до рота”.

Як довго воно мене рятуватиме? Скільки часу йому знадобиться, щоб зрозуміти, що щось тут не так, і залучити до цього діла свого мага? Зараз не хотілося тривожитись, варто спочатку насолодитись своєю маленькою перемогою.

Встала й без слів залишила його кімнату. На коридорі мені вклонилися дві служниці.

– Ми до ваших послуг, королево Раміро, – мовила одна з них.

– Проведіть мене до моїх покоїв, – дала наказ, сподіваючись, що наші з королем кімнати хоча б не в одному крилі.

Та моїй радості не було меж, коли ми ще й пішли на третій поверх. Наші покої були на пристойній відстані, що давало надію на хоч якийсь спокій.

Інтер'єр моїх покоїв не був таким грубим, як у короля Ордосу. Більше текстилю у світлих відтінках, більше м'яких меблів, білий килим і ніякої зброї на стінах. Вікна виходили на один з парків, за яким виднілася висока прямокутна споруда. Чомусь чітко відчула – там дракон. Його тримають саме в тій споруді. Звісно, не стіни утримують цю величну істоту. Магія. Лиш вона здатна полонити будь-кого. Вулканічний камінь – це природна магія, котру, певно ж, контролює маг Вейлара.

– Ваші речі вже розкладено, – вивела мене з роздумів служниця. – Також його Величність забезпечив вас новими, більш теплими сукнями й не тільки. Можу показати, якщо бажаєте.

Криво всміхнулася від перспективи тягати на собі зайві кілограми одягу та золотих прикрас. Але я ж тепер королева. Мушу відповідати статусу.

– Ні. Подивлюся потім, – відповіла я. – Приготуй мені сукню для прогулянки.

– Бажаєте після сніданку пройтися парком? – поцікавилася друга служниця, поки перша пішла виконувати своє завдання.

– Бажаю відвідати свій подарунок, – відповіла холодно, як відповідала б справжня королева.

Служниця лиш трохи здивовано скосилася на мене, але більше ні про що не запитувала. Я знала, вона доповість про моє бажання Вейлару. І нехай. Він же сам так пафосно подарував мені дракона. Отже, не буде проти таких відвідувань. А я… Я й собі пояснити не могла, чому мене так тягне до того небезпечного звіра. Немов якийсь невидимий зв'язок є між нами.

Ми з ним полонені у цьому королівстві вітрів. Можливо, це так турбує мою душу?

Сніданок проходив у меншій за вчорашню залу. Я не намагалася щось тут запам'ятати. В цьому не було ніякої потреби, адже я ніколи не ходитиму коридорами цієї в'язниці для королеви сама. Кілька охоронців та мої служниці завжди будуть поруч.

За столом я сиділа зліва від Вейлара, а навпроти нас його сестра й знову та руда дівчина.

– Можливо, настав час нас познайомити, мій королю? – саме рудоволоса першою заговорила, звертаючись до мовчазного Вейлара.

Король був збентеженим й намагався не дивитися на мене. Я розуміла що з ним відбувається – Вейлар намагався усвідомити чому після такої пристрасної ночі його верне від моєї присутності.

– Їж свій сніданок, Мерано, – холодно відрізав король.

– Мені теж було б цікаво дізнатись з ким я сиджу за одним столом, – мовила, спокійно зустрічаючи злий погляд дівчини.

– Це вихованиця моєї сестри – Мерана Ослар, – неохоче представив її король.

– То я просто вихованиця? – якби погляд міг спопеляти, Вейлар би зараз точно палав.

– І моя, – перевів на мене погляд. – Фаворитка.

Як правильно відреагувати на це, я не розуміла. Ніхто до такого мене не готував. Про те, що королі мають фавориток, я, звісно ж, знала. В мого батька вони змінювались як пори року, але він ніколи не надавав їм таких прав, як мала королева. Ніколи навіть в одній кімнаті не зводив їх з моєю мамою. Вони не перетиналися ні за яких умов. А тут все інакше і ще не знаю які звичаї панують в Ордосі.

Тому єдине, що могла зробити у цій ситуації, лишатись спокійною та байдужою до їхньої драми.

– Що ж, – мовила, повертаючись до сніданку. – Мої припущення були вірними.

Тиша стояла хвилин п'ять. Я намагалася спокійно їсти. Вейлар спостерігав за мною, його сестра взагалі ні на що увагу не звертала, а рудоволоса важко дихала, від чого її округлий бюст здіймався над корсетом.

– І все? – зрештою поцікавився Вейлар. – Тебе не зачіпає присутність Мерани?

– Зачіпає, – підняла на нього очі. – Але чи змінить це щось для вас, Ваша Величносте? Думаю, ні. Тому не бачу сенсу створювати напругу й псувати собі життя.

– Браво! – він ще й почав аплодувати мені, поки бідна фаворитка ледь власною отрутою не вдавилася. – Достойна реакція істинної королеви… моєї королеви!

Змусила себе всміхнутись йому у відповідь.

– Чув, ти бажаєш відвідати свій подарунок після сніданку? – поцікавився Вейлар, і я махнула головою, погоджуючись. – Сподобався дракон?

– Це велична істота, – відповіла, контролюючи кожен м'яз свого тіла. – Вона не може не сподобатись.

– Твоя правда, – хмикнув Вейлар. – Він дійсно вражає. Шкода, що не бажає підкорятись… Та можливо, тобі вдасться приборкати його норов?

Скосив на мене погляд і немов чогось очікував.