Розділ 4

Він ніс мене на руках через увесь свій бездушний сірий замок, де на стінах так багато старовинної зброї, а світла майже немає. Тут не користуються магічним сяйвом, попри те, що мають свого мага. Лиш зловісні відблиски вогню у кам'яній чаші супроводжують нас до його покоїв.

– Холодна така, – хмикнув Вейлар, ще більше притискаючи мене до себе. – Нічого, зараз я тебе зігрію.

В першій кімнаті вже чекали три служниці. Я знала цей їхній звичай. Тітка й про нього розповіла. Вони роздягнуть мене й спалять увесь мій одяг. Потім вимиють з травами, заплетуть косу й надінуть білу сорочку…

“Час настав. Ти готова, Рамі. Не можна схибити” – вкотре повторювала у думках. Як молитву читала.

– Давайте, не затягуйте тут, – дав наказ служницям король. – У вас на все пів години. Я вже більше не хочу чекати, – наостанок провів по моєму тілу хтивим поглядом й пішов до головної спальні.

Я не роздивлялася інтер'єр, бо там не було чогось такого виняткового. Чогось, до чого я б не була готова. Те ж саме і з омивальнею. Великий кам'яний басейн з гарячою водою парував і все тут було немов у тумані.

– Можна мені на кілька хвилин залишитись наодинці? – ввічливо попросила мовчазних жінок, готуючись їх вмовляти, але ті без пручань вийшли за двері.

Швидко відшукала у складках сукні малесеньку таємну кишеньку й дістала звідти свій шанс на порятунок…

Тітку Асію в нашому королівстві всі вважали божевільною. З дитинства вона намагалася довести кожному, що має краплю магії в собі, але ніяк фізично це не проявлялося. І згодом вона обрала бути відлюдницею. Мало кого допускала до себе, та я любила бігати у її особисту вежу й на самому даху лежати з нею поруч та роздивлятись зорі.

Якось Асія сказала, що бачить таку ж крапельку магії й в мені. Я лиш посміялася тоді. Але саме моя божевільна тітонька дала мені хоч якийсь шанс на порятунок.

Спочатку вона зникла. Ніде не було Асії. Кілька тижнів я приходила й просто сиділа сама на даху її вежі. Нікого не цікавила доля цієї дивної жінки. Батько, її рідний брат, певно, взагалі забув, що в нього є сестра. А я хвилювалася. Дуже переживала, що залишу дім і не попрощаюся з нею.

Вона з'явилася за два дні до мого весілля й поклала в мою долоню маленьку прозору крапельку, схожу на желейну цукерку.

– Я була в мага, Рамі, – всміхнулася тоді Асія. – В справжнього. Я знайшла його… А може, й він мене знайшов, – насупила брови, як це робила, коли щось не до кінця могла зрозуміти. – Та це вже неважливо, – знову всміхнулася. – Бо я випросила нього ось це…

– Що це? – обережно взяла до рук краплинку.

– Це магія, – очі її так сильно блищали від захоплення. – Справжня, Рамі.

– І що мені з нею робити? – не дуже розуміла її тоді.

– Коли король поведе тебе у свою кімнату, поклади краплинку до рота. Він має тебе поцілувати, Рамі. Тоді й почнеться магія… Він не торкнеться твого тіла, а на ранок буде думати, що ви провели ніч разом…

Більше ні секунди не роздумуючи кинула до рота краплину й покликала служниць. Вони зробили все, як того бажав король – швидко зібрали мене до першої ночі.

Я йшла до його спальні й молилася усім богам, щоб магія Асії спрацювала. Не знаю, що воно мені дасть, та зараз я не готова віддаватись цьому жорстокому королю. Не можу й уявити, що ношу під серцем нащадка такого чоловіка. Можливо, треба час, а може, я щось ще вигадаю…

– Нарешті, – Вейлар, в одних тонких штанах, вхопив мене, як тільки я відчинила двері. – Сьогодні ти станеш королевою… Моєю королевою.

Він кинув мене на ліжко й сам відразу ж грубо притис своїм немаленьким тілом.

За поцілунком я потягнулася сама. Не було сил вже терпіти його руки на собі.

Секунда… друга, моє серце пропускає удар…

А що як нічого не вийде? Раптом Асія дійсно просто божевільна? Раптом магія не спрацює?

Та коли він буквально повністю розпластався на мені й перестав рухатись, я ледь стрималася, щоб там не закричати на радощах, швиденько витягуючи з рота рятівну крапельку.

Але проблеми мої на цьому не закінчилися. Король Вейлар важив як сто буйволів, не менше. Вибратись з-під нього й лишитись живою було непростим завданням. Крехтала й стогнала там на всі його покої. Сподіваюсь, охорона на коридорі розцінила ці стогони як мову кохання…

Та довго нерухомо Вейлар не лежав. Він до всирачки мене злякав, коли загарчав із закритими очима й почав битись на тому ліжку, немов у передсмертних конвульсіях:

– Ооо, Раміроо, оооо, моя королевооо!!

Оце він пів ночі гарчав та стогнав, поки робив дивні фізичні вправи й мало не розвалив те королівське ложе.

Я швиденько перебралася на крісло, а потім взагалі почала шукати щось гостре. Знайшовши тільки маленького ножа біля таці з фруктами та закусивши губу, врізала собі ногу й швидко витерла її своєю ж білою сорочкою. Потім, минаючи конвульсії Вейлара, швиденько вимазала ліжко.

А коли він нарешті затих, я розтріпала косу, натерла рукою губи так, щоб вони розчервонілися, й вийшла до першої кімнати. Та служниць вже не було, але вони лишили для мене в омивальні чисту сорочку та халат. Ту, що на мені, я мала лишити у спальні короля, як доказ моєї невинності.

Він мав би відпустити мене, або лишити на всю ніч. Я, не знаючи які картини там в себе в голові бачить Вейлар, вирішила дочекатись ранку на кріслі біля ліжка. Не ризикнула йти до себе в покої.

Все спрацювало так, як і казала Асія, і я дуже сподівалася, що й на ранок король буде себе поводити так, як казала Асія.

Цієї ночі я вчинила злочин. Магією вплинула на короля Ордосу. За це кара єдина – страта. Тепер шляху назад немає. Але я краще дивитимусь в очі смерті, ніж віддамся Вейлару як річ, без волі й самоповаги.

Я Раміра Леймар, принцеса королівства Атерона. Нехай ноги мої обпалить вугілля та душу мою ніхто так легко не кине у пітьму!