Розділ 3

Холод та сірість Ордосу були не найгіршим, що на мене очікувало.

Радісні танці, музика, яка б гарно доповнювала катування в'язнів, змушуючи їхні нутрощі розриватись від гучності та грубих інтонацій. Вона була такою ж дикою, важкою й неприємною, як усі ці люди, що сиділи зі мною за безкінечним столом, заваленим напоями та їжею, лише від виду якої мене нудило. 

А можливо, я так себе почувала через сильну напругу та очікування того самого часу, коли доля моя вирішиться остаточно…

Я дивилася на них усіх й тонула у цьому радісному гомоні, як у в'язкому болоті, з якого немає шансу вибратись живою.

Щоб пережити цей вечір, я намагалася фокусуватись на комусь одному. З прямих родичів Вейлара була присутня тільки його старша сестра. Вона мені чимось нагадувала мою першу вчительку. Суворий погляд, жорсткий вираз обличчя, затягнуте у високий пучок солом'яне волосся. І сукня… чорна. Вона зустріла мене холодним, ледь помітним кивком голови й більше навіть не дивилася в мій бік. 

Дівчину, що постійно знаходилася біля неї, мені ніхто не представив. Проте цю персону було дуже цікаво вивчати. Красива. Надто розкішна для похмурого замку Ордосу, де у велетенській залі навіть склепіння важко роздивитись. Вся така вогняна і, мабуть, єдина жива, пристрасна й дуже сердита. Її руде волосся немов палає праведним гнівом, а очі постійно спопеляють мене. Хоч і намагається бути тихою, та такі не вміють лишатись непомітними. Всі її думки надто яскраво відображаються в її ж поведінці та просто на обличчі.

Прослідкувала за поглядом рудоволосої, що буквально прикипів до Вейлара, скосилася на свого тепер вже чоловіка, який завзято святкував весілля, не особливо звертаючи уваги на жінок та навіть на мене.

Коханка. Його улюблениця, адже допущена максимально близько. Це ж так очевидно! В іншому випадку це був би мені жорсткий ляпас по гордості, але зараз я тільки раділа такій перспективі. Якщо все так, вона часто займатиме його ліжко і мені не доведеться… постійно боротись за своє тіло.

Поки по черзі вивчала наближених до Вейлара вельмож та воєначальників, думала, навіщо я йому? Навіщо йому взагалі цей шлюб? Яка його вигода, адже він не бажав об'єднати наші королівства, ба більше, вихопив мене з мого дому, наче відрізав його існування у моєму житті. Ніяких кроків для налагодження зв'язків, жодних претензій на політичну гру. Лиш я в обмін на договір миру…

Це не давало мені спокою, адже має бути вигода. Такий, як Вейлар, ніколи й нічого просто так не робить. І попри свою дівочу недосвідченість, навіть зараз я розумію, що йому не просто моє тіло треба. Розкішна рудоволоса жінка цьому доказ.

Лишається одне – нащадок. Цікаво, чому саме від мене?

– А де наш маг ходить? – Вейлар звернувся до одного з наближених радників і вирвав мене з роздумів. – Чому не прийшов привітати свого короля?

“Маг? Як? В них є маг? Спокійно, Раміро, спокійно! Ти ще нічого не знаєш.”

Паніка полонила моє тіло й розум.

Маг… їх так мало по всьому світі лишилося, що я навіть не думала про таку вірогідність. Але це тепер ще одна моя велика проблема. Маг може все зіпсувати й тоді мене точно стратять.

– Він знову у своєму ефірі, – невдоволено пирхнув чоловік. – Сили поповнює.

– Сили це добре, – схвально махнув головою король Вейлар. – Нам треба приручити дракона. Моя королева бажає на ньому політати, правда ж…

Він глянув на мене й обірвав себе на пів слова.

– А ти чого бліда така? – деяке занепокоєння промайнуло в очах Вейлара. – Невже настільки слаба? Моя королева має бути витривалою!

Він засміявся, поки я з усіх сил намагалася заспокоїтись.

– Ну гаразд, – знову глянув на мене й змінився в обличчі. Прийняв рішення. – Певно, дійсно час настав. Хай гості мої веселяться!! – прогримів король на усю кам'яну залу, підіймаючись на ноги та змушуючи й мене за ним піднятись. – А ми з дружиною, з моєю королевою, продовжимо веселощі на королівському ложі!! – він різко вхопив свій келих і високо підняв його догори. – За нащадка Ордосу!! – відлуння його вигуку пробігло по холодних стінах і з легкістю пробило мої груди. 

Не треба мечі. Король Ордосу вміє вбивати словами.

– За нащадка Ордосу!! – дикий крик гостей змішувався з їхнім реготом та металевим дзвенінням їхніх келихів… неначе лязкіт мечів на полі бою.

Все пливло перед очима і повітря не вистачало. Лиш одна думка – скоріше покинути це місце, щоб гомін стих і їхні очі більше не палили мене.

Бридко. Які ж вони всі бридкі.

Вейлар різким помахом руки жбурнув свій келих у стіну й в наступну мить підхопив мене на руки.

Я не можу зараз розкиснути. Я маю зібратись. Найважливіший момент настав.

Він ніс мене й продовжував сміятись, а я молилася усім богам, щоб все вийшло так, як ми запланували.

Маг – це те, що вибило ґрунт з-під моїх ніг. Маг – це проблеми.