ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

106

– Не подумай, мій коханий Теодорику, що розлука не ятрить мені душу і не розбиває серця знову і знову! Я відчуваю злість, сором і навіть зневагу до самої себе через те, що ти змушений сидіти у цій темній, зловісній, похмурій печері, аби тільки бути поряд зі мною. Бачив би ти себе збоку: тремтиш від вогкості й холоду, а чи від чогось іншого б'ють тебе дрижаки; обличчя пригнічене та накрите маскою туги й печалі, ну а в душі… Одні боги знають, яких мук завдає тобі наш союз.

Чіткий, але дещо здавлений та обережний на кожному слові голос Кристофа стих, а отже і Леда перестала промовляти до нього через їхній ментальний зв'язок, хоча насправді зверталася вона до мене. Я втомлено прикрив повіки, міцніше обхопивши себе за коліна і розсміявся вголос, адже мені було глибоко начхати, у якій темній і сирій ямі сидів я зараз на дупі та скільки ще доведеться сюди приходити. Головне, щоб я ніколи більше не втратив Леду: де вона – там і я. Від нині і до кінця світів…

Від цієї думки мені стало по-справжньому весело, адже це прозвучало як ще одна весільна обрядова клятва і я, – трясця! – кістьми ляжу, але цього разу її дотримаюся!

На мій сміх дружина відповіла глибинним нутряним чи то гарчанням, а чи ревінням і я навіть насмілився пожартувати:

– Ледочко, дівчинко! Ти ж казала, що наїлася, але я чую, що у животі у тебе знову бурчить. Ой-ой! Схоже, Кристофові доведеться відлучитися ненадовго і вполювати для тебе ще трійку молоденьких сарн. Що скажеш, друже?

– Скажу, що і не подумаю втрутитися, якщо за мить Леда вирішить перекусити тобою, мій балакучий королю. А це, повір, точно станеться, якщо не припиниш верзти всіляку дурню!

Я вдавано налякано прикрив голову руками і зіщулився, скиглячи вже тихіше:

– Які ви жорстокі, однак я все одно від вас не піду і не залишу. Люблю вас, а тому… слухняно заткну писок!

– Угу, – схвально буркнув вовкулака і дракониця теж хитнула велетенською головою на довгій вигнутій шиї, а тоді раптом опустила її на долівку поряд зі мною так близько, що я спокійно міг простягнути долоню і торкнутися шорсткої лускатої плоті. Це я, власне, і зробив.

*****

– Тобі б зараз, мій Тео, сидіти у тронній залі і вирішувати справи лотрійсько-етанойського народу. Або у бенкетній залі куштувати вишукані наїдки, запиваючи їх заморськими винами і ліниво спостерігати за тим, як захмелілі вельможі намагаються запросити до танцю не менш п’яненьких придворних дам… Не тут твоє місце і ти однозначно заслуговуєш геть іншого життя. Тепер я часто думаю, як усе склалося б, не надумай мої бідолашні батьки укласти союз з Лотрією, скріпивши угоду шлюбом. Ми би з тобою ніколи не стали близькі і ти би напевне зараз мав геть інші клопоти і радощі, засинаючи і прокидаючись в обіймах хай би і тієї ж солоденької Летті…

Я відчув, як луската шкіра під моїми долонями завібрувала, коли Леда тяжко зітхнула, але її слова так мене розізлили і засмутили водночас, що я не втримався і мовив, грубо цідячи кожне слово крізь зуби:

– Я теж спробую відгризти хоч би найменшу лусочку від тебе, моя ти неймовірна дружино, якщо не припиниш і ти говорити такі нісенітниці! Якщо я ще раз почую щось про… інших жінок, які у мене були б або про те, яким могло би бути моє життя – клянуся, що залишу тебе і просто зараз голіруч і без жодного плану подамся мститися підлому чаклуну Рубіару. Краще вже загинути від його рук, ніж повільно вмирати від твого небажання прийняти істину, у якій я не відречуся від тебе ніколи, – хай який ти маєш вигляд і хай що їси на сніданок та вечерю!

З цими словами я демонстративно прибрав долоні з її морди і сховав їх за спиною, відвернувшись у інший бік. Тоді кохана сильніше тицьнулася в мої коліна, ледь не перекинувши всього мене на спину і нагадавши мені про мою улюблену колись гончу на прізвисько Буря, яку я залишив у Лотрії… Та собацюра теж любила отак до мене ластитися навіть тоді, коли я її сварив. На душі у мене знову потепліло і серцю зробилося так радісно, що я миттю змінив гнів на милість і знову обхопив руками драконячу морду, але не сягнув й четвертини. Байдуже, адже ми все одно відчували дотик одне-одного.

Ми сиділи отак доволі довго і сам я і не думав порушувати цю блаженну мить взаємного порозуміння, коли Кристоф раптом спокійно заговорив, передаючи слова Леди – мені:

– Тео, ти все одно збираєшся мститися Тхалосу Рубіару навіть тепер, коли знайшов мене і переконав лишитися з тобою… у цій подобі?

– Тільки про цю помсту і мрію. А хіба маю пробачити йому ті жахіття, через які він змусив нас пройти? Ти сама пробачила?

– Я… змирилася, Тео. Хочеш знати, як і чому?

– Якщо тобі, кохана, під силу це розповісти.

– Тоді слухай.