ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

105

Важко було зосередитися під звуки хрупання, чвакання та роздирання плоті, але й не радіти цим звукам я не міг.

Так. Дух крові та свіжо-видертих нутрощів забивав памороки.

Так. Все моє єство здригалося від огиди при думці, що за кривава сцена зараз розгортається просто у мене за спиною, і…

Так! Я дякував богам за те, що у печері панує півморок, а мої очі не так вже й звикли бачити у темряві, бо дивитися на трапезу моєї дружини я поки що був не готовий. Леда їсть, їй смакує молода дичина і вона однозначно набереться сил після спожитого м'яса… Чого на разі іще хотіти?

Чого хотіти? Я стримав тяжке зітхання, наче крізь хрумкіт кісток, нещадно дроблених у дужій пащі дракониці його хтось міг почути – і прикрив повіки, згадуючи зовсім інше місце і іншу Леду, силу почуттів до якої я тоді й сам ще не розумів.

Я був би брехуном та лицеміром, якби взявся стверджувати, що одразу безтямно покохав принцесу Етаною Леду. Певний час я сприймав її компанію, як належне, не особливо й цікавлячись, чим вона займається все своє свідоме життя та що взагалі думає про мене. Майбутній шлюб теж мене не обтяжував і не здавався чимось таким, що безповоротно змінить моє життя, адже набагато більше я переймався тим, яким королем я буду та якої слави заживу у майбутньому.

Почуття до Леди зародилися в мені раніше, ніж я був готовий усвідомити та прийняти їх, але якраз вчасно, щоб після страшного «дару» Тхалоса Рубіара я став єдиним, кому принцеса змогла довіритися і хто боротиметься за неї до самого кінця.

Кінець виявився не таким, як я очікував, адже ми начебто разом, проте…

На всіх богів і Забутих теж!!! Прокляття!..

Невже я ніколи більше не обійму свою кохану дружину? Не припаду поцілунком до ніжних губ і не відчую м'якість її тіла та тепло шкіри під долонями?! Оця її подоба… Так, це Леда, але як мені до неї звикнути, як прийняти її? Просто решту свого життя тішитися, що вона жива – і тільки?

Ще кілька днів тому я вважав, що найбільшим щастям буде відшукати мою кохану будь-де і в будь-якій подобі, аби лиш живу та неушкоджену, проте зараз моє егоїстичне почуття просочилося крізь завісу жертовності та смирення, вимагаючи того, що було раніше і жадаючи більшого.

І який тепер для нас є вихід?

– Цікаво, чи ви таки скажете сьогодні одне одному хоч слово, – а чи й далі мовчатимете, ніби вам начхати на те, що я припхався сюди задля того, аби допомогти вам порозумітися?

Обурення Кристофа було справедливим і я не здивувався, почувши одразу його голос, що передавав слова Леди:

– Хоч я і не принцеса більше, та мене змалку вчили не базікати з повним ротом, тому з вашого дозволу я мовчатиму, доки не завершу свій обід.

Серце моє знову стиснулося від того, наскільки звично Леда говорить про колишню «себе», наче остаточно вже змирилася з існуванням в подобі дракониці. Намагаючись, аби мій голос звучав спокійно та невимушено, я спитав:

– А тобі справді смакує, Ледочко?

Відповіддю спершу був гучний хрумкіт зламаного хребта чергової тушки, а потім Кристоф передав слова дракониці:

– Аж самій дивно, наскільки це смачне м'ясо. Коли я була людиною, то з таким апетитом ласувала лише свіжоспеченим пирогом з начинкою з вершків, кролячої печінки та зелені. Дуже дякую, що пригостив мене, Тео!

Я вже розтулив рота, щоб Кристоф переказав від мене щось на кшталт «на здоров'я!», або «наступного разу принесу більше», але натомість з горла мого вирвалося геть не чоловіче хникання і я врешті затулив обличчя долонями, не в змозі стримати болісного ридання, що зріло в грудях відтоді, як я увійшов до цієї похмурої печери.

Соромився, але нічого не міг із собою вдіяти. Мабуть, моїй душі було вже достатньо болю і страждань, тому тепер їй хотілося просто відчайдушно кричати…

*****

Кристоф вражено та німо дивився на мене – нещасного й зашмарканого – не наважуючись промовити хоч би слово, реакція ж Леди…

Облишивши свою трапезу, вона випростала вгору гнучку лускату шию, широко розтулила пащу і видобула з горла таке люте моторошне ревіння, що мені здалося, наче кам'яні стіни печери потріскають і розлетяться на шматки від самого цього звуку. Хапнувши ротом повітря, я геть по дитячому стер кулаком сльози з обличчя і спробував опанувати емоції та почуття, яким так легко піддався. Відштовхнувши рештки сарниної тушки, дракониця підійшла до мене так близько, що я відчув, як обличчя мені обдає запахом крові поїдених звірят та жаром драконячої сутності, після чого почув ледь тремтячий голос Кристофа. Друг сказав:

– Не так вже й надовго тебе вистачило, мій милий Теодорику! Але не хвилюйся, я все розумію. Розумію і готова відпустити тебе будь-якої миті, коли ти визнаєш, що все це для тебе занадто і ти не можеш більше бачити мене такою. Це важко, адже ми ніби і досі знаходимося в одному світі, під одним небом і дивимося на один і той же захід сонця, проте насправді… Насправді ми тепер, як холодна і тепла течії в океані: знаходимося так близько, майже впритул, але вже ніколи не зіллємося в щось цілісне, єдине. Не соромся своїх сліз, бо наші скалічені долі варті того, щоб їх оплакувати.