ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

104

Коли з мороку похмурої Лединої "оселі" ми врешті вибралися на світло, то рудий розбишака Елвен перш за все потиснув мою руку і гречно схилив голову у поклоні, а тоді пояснив:

– Друже, для мене ти від нині той, хто щойно приборкав дракона. Це було просто вражаюче!

Мені – окриленому зустріччю з коханою та щасливому вкрай було, звісно, байдуже на його балаканину, та я все ж відповів:

– Нікого я не приборкав і не збираюся приборкувати в майбутньому: всього лише посварився та примирився з дружиною. Звична річ для молодого подружжя.

Заперечно похитавши головою Елвен з жалем глянув на Кристофа, що з виразом неймовірної втоми на обличчі сидів просто на траві і розтирав долонями скроні, а тоді сказав:

– Якби оцей вовчик з якихось причин не зумів позбутися хвоста і навіки лишився оброслий хутром, то я не певен, що так само лекго зумів би переконати його дозволити мені бути поряд з ним.

Не дивлячись на нас, Кристоф кволо проказав, звертаючись до Елвена:

– Коли вирушиш до Кістяної Відьми за "плетивом богів", то прихопи з її лігва також якусь магічну штуку, яка дозволить цим двом надалі спілкуватися без моєї допомоги. Просто ще одне таке "примирення" я не витримаю.

Частина мене розуміла, що Кристоф говорить слушні речі і що йому направду не легко далося бути отаким «магічним» перекладачем мені та моїй коханій дружині, та я був настільки поглинутий особистою радістю та майбутніми складними рішеннями й планами, що лише ствердно кивав на все, що вони удвох мені говорили.

В душі у мене все співало і з кожним ударом серця я відчував, що живий… і хочу жити й надалі!

О, боги і Забуті теж! Хіба це не є ота істинна, безмежна, неосяжна та велична любов, яку так чудово та глибоко оспівують музики та змальовують поети? Ота найсолодша втіха, варта того, аби заради неї зректися свого «я»…

Мабуть, частково я погоджувався з рудим другом, адже зумівши переконати Леду пустити мене до свого похмурого драконячого лігва – я тим самим заново проклав стежину до її серця. Це дійсно певною мірою подвиг, який дався мені ой як не легко. Чи варто й казати, що навіть зараз на губах я відчував гірко-солоний смак сліз дракониці, а долоні горіли від дотику до нелюдського вже тіла.

Болісно та дивно було розуміти, що в тілі могутньої магічної істоти з крилами й рогами та здатністю дихати вогнем досі перебуває душа моєї маленької принцески, що попри всю свою непросту долю так і лишилася дитинською дитиною, що і довела, красномовно обіцяючи повідгризати всім нам голови.

Вона ревіла, металася на всі боки та трощила камінні стіни, але я не злякався і не відступив, продовжуючи доводити свою любов словами і рішучим бажанням лишитися з нею навіки в отій похмурій печері, що цілком могла стати невдовзі могилою для нас обох.

Леда. Ледочка.

Кохана. Дружина.

Більше не людина, але досі моя…

Кохаю!

*****

– Може краще спробуєш втамувати драконячий апетит нашої Ледочки цнотливою дівицею, бо це полювання… щось не дуже вдале.

Я повільно видихнув і ще повільніше вдихнув, цілком ігноруючи базікання рудого товариша та намагаючись поцілити з важкенького лука у молоду косулю, хоч сам обіцяв принести дружині на обід м'яса сарни. Навіть трьох!

Так, полювання щось направду не залагодилося і за півтори години блукання лісовими хащами поблизу королівського замку ми двічі натрапили на лося, якого я відпустив, бо він однозначно не годився для урочистої трапези королеви-дракониці, – а ще на самицю оленя з двома дитинчатами… Їх я відпустив з жалю, та й це все одно не те, то ж…

– Я серйозно, Тео. Навіть маю на прикметі одне юне дівча, яке видивився серед фрейлін колишньої королеви-матері. Волоссячко руденьке, майже як моє, великі зелені очі і тендітний стан… Рум'яне біле личко й ласкавий голосок, а хода – що лебідка по озеру плаває. Ну і, звісно, жодних сумнівів у тому, що цю «квіточку» ніхто ще не зірвав.

Поборовши бажання розвернутися і націлити стрілу на Елвена – я продовжив зосереджено стежити за рухами косулі, що виднілася серед зелені і неквапно об'їдала молоду кору з дерева, дивом ще не наполохана цим рудим базікалом.

Тваринка граційно трималася на тонких ніжках, поводячи то одним, то іншим чутливим вухом та блискаючи великими чорними очицями. Вологий ніс час-від-часу втягував повітря, ніби винюхуючи небезпеку, але навіть їй не під силу було врятуватися від хижака, який невдовзі на неї напав.

Я вже майже відпустив тятиву, не надто й сподіваючись поцілити у здобич, коли повз нас раптом з блискавичною швидкістю промайнула велетенська чорна тінь і зникла в гущавині, лишивши по собі короткий і дуже схожий на болісний майже людський «зойк» вмираючого звіряти.

Не сумніваючись у правдивості свого здогаду, я понуро опустив лук і трохи сердито сказав:

– Друже, якщо наступного разу, коли я зберуся на полювання, ти знову базікатимеш мені «під руку» всілякі дурниці, – то я розповім Кристофу, що ти час-від-часу видивляєшся собі молоденьких руденьких фрейлін. Затям це собі на майбутнє.