ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

103

Щойно друг це сказав, як на пісок переді мною впала чимала крапля вологи, утворивши калюжку, ніби незграбна служниця щойно пройшла тут з відром води, розливши ледь не половину. Наступної миті я інстинктивно склав долоні ківшиком і випростав їх вперед… Таким чином, наступна чимала крапля вмістилася мені в пригоршні, тільки трохи пролившись на землю.

Сльози дракониці. Сльози моєї Леди.

Не думаючи, я підняв долоні і «вмився» тими сльозами, розтираючи їх по обличчю, мов якесь цілюще, життєдайне джерело, мов святиню.

Ті сльози були рідкі і прозорі, як вода, але пахнули попелом і димом, мов від згарища – та й на смак були гіркі, ніби сік якоїсь дикої рослини.

Можливо, вони були навіть трохи отруйні для людини, проте кому з людей направду колись доводилося куштувати драконячі сльози? Еге ж!

Не маючи більше ані крихти страху в душі, окрім безмежної любові в серці, я підвівся з колін і подався вперед, намагаючись обхопити руками якомога більшу частину голови дракониці, яку та зараз слухняно прихилила якнайнижче. В печері почувся низький вібруючий звук, схожий на гул далекої грози, що відлунював від кам’яних стін та змушував мимоволі тремтіти все живе, що знаходилося поряд. Звісно, то була не гроза, а приглушений стогін Леди, здавлене ридання, повне болю і відчаю.

«Ти за все мені заплатиш, сучий сину! За кожну цю сльозу, кожне слово, яке я зараз більше не здатен почути і зрозуміти і за кожнісінький дотик, який зараз я відчуваю так, ніби притулився до розпеченої вулканічної породи, а не до тіла коханої дружини.

Я присягаюся, що піду на що завгодно, не цураючись ніякої магії і вдамся до найогидніших і підступних способів, аби лиш змогти знищити не лише твоє тіло, а й саму душу розвіяти, щоб ні в одному зі світів зірки, якими ти так дорожиш – тобі навіть не марилися й не снились!»

Так ми і стояли якийсь час, поки я подумки ширив прокляття на адресу Тхалоса Рубіара, а Леда вила на свій драконячий манер, від чого дуже страждали ми обоє.

З мене градом котився піт, адже луска дракониці справді була гарячою на дотик, а дихання, що виривалося з ніздрів – хай як вона намагалася його стримувати, поки я поряд, – теж обдавало моє тіло гарячою вогкістю, ніби я схилився над киплячим казанком супу.

Словом, було спекотно, але я не відсторонився. Нізащо!

О, та я ладен був згоріти живцем, аби лиш якнайдовше торкатися коханої хай і у драконячій подобі! Тішився цьому настільки, що навіть не помітив, як Елвен теж спустився вже до озерця і зараз мовчки стоїть поряд зі своїм обранцем, тримаючи того за руку.

– Дурненька моя принцеско, – шепотів я так тихо, й не сподіваючись, що Кристоф почує і передасть мої слова, – і чому ж ти так противилася нашій зустрічі? Моя кохана і маленька Ледочко…

Почув – не помітив, як збоку Елвен вдавився сміхом і вже напевне готував коментар стосовно «маленької Ледочки», але Кристоф так стиснув йому долоню, загарчавши, що той аж зігнувся, зойкнувши. Комедіант рудий!

– Моя маленька, найдорожча, невід’ємна частина мене! Моє життя, мої світанки і солодкі сни! Моя причина дихати, підставляти обличчя сонцю і чекати весни. Ти – моє все, Ледо!

Я шепотів, мов у гарячці, звертаючись до тієї маленької юної дівчинки, душа якої через злу волю підлого чаклуна Рубіара опинилася тепер ув’язненою в тілі цієї істоти.

Вб’ю покидька. Розірву власними руками!

Мабуть Кристоф передав Леді мої слова, бо вона раптом повільно відсторонилася від мене і моїх рук, що сяк-так обіймали її голову і я, – позбувшись жару лускатого тіла – ніби почав замерзати. Принаймні, в душі.

Дракониця випростала струнку гарну шию і граційно повела головою з боку в бік, ніби не погоджуючись з чимось, а тоді завмерла, пильно дивлячись на дрібного мене згори вниз. Я тяжко зітхнув, бо у пам’яті виринув спогад, як Леда, будучи людиною, теж мала звичку труснути отак довгим чорним волоссям і, вперши руки в боки або склавши їх на грудях – з дитячою впертістю щось мені заперечувати. Моя принцеска.

Я задер голову так сильно, що аж шия заболіла, аби бачити її – і з надією чекав, що відповість кохана.

Але вона мовчала.

Точніше, Кристоф мовчав, очевидно забувши про свої обов’язки «перекладача», а тоді раптом сіпнувся кумедно і прочистивши горло, поспіхом заговорив:

– Мене ранять твої слова, Тео. Я не світанки твої і не життя, а біль, прокляття, клопіт і мука! Хочеш все одно лишитися тут, зі мною? Та прошу! Місця тут вдосталь, але спати будеш на тому вогкому піску і ночами ловитимеш такі дрижаки від холоду, що зуби цокотітимуть.

– Тоді я пригорнуся до тебе і зігріюся!

– Можливо, але тебе згодом замучить голод і спрага.

– Друзі щодня приноситимуть мені харчі і питво.

Елвен кахикнув, готуючи заперечний коментар, але змовчав.

– Одяг твій згодом зноситься і подереться, шкіра зблідне без сонця і тепла, зробиться брудною та пошерхлою. Волосся відросте і у ньому заведуться воші, а потім ти станеш схожим на божевільного потворного волоцюгу і знаєш, що, мій коханий Теодорику?

– Що?! – вже знову закипаючи від гніву, зло процідив я і замовк, коли Кристоф теж промовив моє «що?» вголос, напевне не без труднощів встигаючи переказувати наші з Ледою слова шляхом магічним і звичним. Бідолаха!