ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

102

– Все добре? – почувся згори схвильований голос Елвена і вниз посипалися дрібні камінці, коли той вочевидь вирішив спуститися до нас.

Похмурим вкрай голосом Кристоф наказав нам обом:

– Навіть не думай спускатися, Елвене! І ти, королю, теж завмри!

Але де б я його послухав? Мене просто розривали, переповнювали почуття, тому замість того, щоб мовчати і виконувати вказівки друга, – як ми, власне, і домовлялись – я взявся базікати, сам не тямлячи майже, що верзу:

– Кристофе! Скажи Леді, що я… Я помщуся за неї і знищу того клятого чаклуна!.. Я принесу їй його голову, як доказ свого кохання. Я…

Я не договорив, бо у повітрі у нас над головами раптом промайнуло щось масивне і велике, а потім в стіні праворуч від мене утворилася велика тріщина, обсипавши мене уламками гірської породи більшими і меншими, що я ледве встиг затулити голову руками.

Кристоф, опинившись поряд, допоміг мені підвестися і прошепотів:

– Й гадки не маю, як тепер заспокоїти твою дружину!

*****

Я відчував, як за вухом тече тепла цівка крові, скрапуючи за комір, стікаючи по шиї. Мабуть, таки сильно зачепило шматком каменю. Байдуже! Мені мало би бути страшно…

Особливо тепер, коли я дивився прямо у вічі істоті з синьо-чорною лускою на тілі, що лише формою нагадувала ту драконицю, на яку Леда перетворилася колись вперше. Те створіння було налякане, незграбне і чуже самому собі, ця ж версія… Ця могла і була готова вбивати!

Чи то очі мої вже звикли до півмороку, а чи у печері з якоїсь причини просто стало світліше, але я тепер чітко бачив могутнє тіло Леди, її високо підняту голову на міцній вигнутій шиї і гарячу пару, що йшла з ніздрів. Оце так: кохана хоче послати мені «полум’яний» цьомчик?

Відштовхнувши руку Кристофа, який намагався втримати мене на місці, я підійшов якомога ближче до Леди – настільки, що запросто міг простягнути долоню і торкнутися тієї частини, де колись знаходилися її вуста.

Враховуючи те, що вона дуже гнівається зараз, то цілком імовірно, що тієї ж миті я б лишився без руки, а це не входило в мої плани, бо як же я тоді натовчу пику Тхалосу Рубіару?! Радість зустрічі минула і тепер я почувався спустошеним, а згодом і сам розізлився вкрай.

Високо задерши голову та набравши повні груди повітря, я заговорив, не приховуючи своє обурення та роздратування:

– І все ж, Ледо, ти так і залишилася дитинською дитиною! Чого ти добиваєшся, намагаючись прогнати мене, зректися наших клятв та почуттів? Це зачепило нас обох, знаєш. Чи я, по-твоєму, маю зараз розвернутися і піти собі, вдовольнившись тим, що ти жива – та й по всьому? І дозволити тобі поховати себе ледь не живцем у цій печері. А що ми обіцяли одне одному, забула? Я… Ох, як же мене вибісила твоя поведінка! Це ще гірше, ніж коли тобі заманулося, аби я порвав з Летицією. Принаймні тоді я хоч тішився в душі, бо ти ревнувала а, отже, вже тоді була небайдужа до мене, проте оце все… Не назвеш розумним того, хто – будучи хворим – відмовляється від допомоги.

Що взагалі на тебе найшло? Хіба важко зрозуміти, що як би ти не виглядала тепер – для мене ти є і залишишся Ледою: моєю принцескою, коханою і неймовірною. Якщо для того, аби зрозуміти це, тобі обов’язково потрібно відгризти чиюсь голову, – то ось моя. Прошу!

І, важко переводячи подих і майже охрипнувши, я став на коліна і втупив погляд у долівку, ледь не глухнучи від гупання власного серцебиття у скронях. Частина мене вірила і сподівалася, що королева-дракониця не утне ще якоїсь дурниці; частина ж боялася, що я помилився і жодне моє слово не зачепило струн її душі… Душі, яка беззаперечно ще таїлася в глибині цього велетенського лускатого тіла і досі ще любила квіти і… мене!

Поряд стояв Кристоф, нервово потираючи скроні і кинувши на нього обережний погляд, я неголосно спитав:

– Ти все встиг їй передати?

Той тяжко зітхнув і відказав ще тихіше:

– Так. Якби не встиг, то вона б зараз не плакала.