ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

101

Темно. Вогко. Холодно, похмуро і на диво тихо було у печері, яку королева Етаною обрала своєю схованкою.

Кристофові не потрібне було світло і тому він впевнено крокував попереду, безпомилково орієнтуючись у вузьких скельних коридорах. Я йшов слідом, намагаючись не відставати, але все ж раз-у-раз спотикався у півмороку, натрапляючи на величенькі кам’яні уламки на долівці, чим зчиняв глухе відлуння серед цілковитої тиші. Трохи на віддалі позаду мене йшов Елвен, освітлюючи шлях смолоскипом. Порівнявшись зі мною, він підбадьорливо торкнувся вільною рукою мого плеча і сказав неголосно:

– Хай як гнівається Леда і опирається зустрічі з тобою, Тео, а все ж я певен, що вона не зможе нашкодити тобі. Якщо помиляюся, то сам добровільно впхну голову їй у пащу.

Не скажу, що його слова мене підбадьорили, та все ж я кволо усміхнувся у відповідь.

Ішли ми доволі довго, просуваючись глибше і глибше, під гору. Я більше не дивувався, як Леда змогла пробратися сюди у своїй новій гігантській подобі, адже Кристоф раніше вже пояснив мені, що вона зайшла з іншого боку і розбиваючи скельну породу міцними лапами і хвостом – розширила прохід настільки, що змогла дістатися цілком просторої печери, де навіть є невелике озерце.

Мені пригадалося, як я жартома заманив до того озерця Леду і як потім ми разом тікали від кажанів… Тоді вона вперше перетворилася на драконицю і мені ледве вдалося привести її до тями. Відтоді минуло не так і багато часу, але як несправедливо жорстоко все змінилося в наших життях.

Ми були разом і були щасливі.

Вірили в силу нашого кохання і боролися за нього, аж ось тепер я з тривогою і навіть страхом пробираюся крізь морок кам’яних похмурих стін, щоб хай і востаннє постати перед могутньою істотою, наділеною силою знищувати цілі королівства та народи для того, щоб просто сказати, що… Люблю. Люблю назавжди і всупереч!

– Ми прийшли, Тео. Обережно, бо тут спуск.

Хоч розумом я й усвідомив його слова, проте тіло моє відреагувало запізно: ступивши правою ногою на край високого насипу – я безпорадно змахнув руками у повітрі і просто таки скотився вниз, боляче натикаючись колінами, долонями й боками на більші й менші камені. На щастя котився я отак не довго і майже одразу завмер внизу на м’якому пісчаному пляжі, що оточував озерце.

– Ти в порядку, Тео? – досить голосно і з тривогою спитав згори Елвен, намагаючись висвітити мою постать смолоскипом, в той час як Кристоф мовчки взявся спускатися до того місця, де накарачках завмер я.

Так нічого й не відповівши, я простягнув долоню і торкнувся прохолодної води, що одразу забрижилася, ловлячи відблиски скупого світла. А тоді десь над моєю головою глухо прогуркотіла гроза і печера раптом освітилася миготливим світлом блискавки. Я неквапно підвів очі до стелі і побачив високо вгорі отвір у скельній породі, який знаходився просто над озером і зараз я навіть бачив клаптик неба, вкритого хмарами.

Подумав, чи було те «віконце» тут завжди, а чи Леда зробила його навмисне, щоб хоч знати, мабуть, коли ніч змінює день? Потім відмітив, що печера простора настільки, щоб істоті її розмірів можна було розправити крила і випростатися на весь зріст, але щоб злетіти… навряд чи.

Ігноруючи своє побите після невдалого спуску тіло, я повільно підвівся і з тривогою роззирнувся, але так і не помітив хоч якихось ознак присутності дракониці. Потираючи забите плече, глянув на обличчя вовкулаки, сховане тремтливими тінями і спитав:

– Щось я не бачу тут Леди. Вона точно у цій печері?

Відповіддю були слова:

– Коли небо безхмарне, Тео, то у цьому озерці відбиваються місяць і зірки.

*****

Слова ці належали Кристофу і промовлені були його тихим, але чітким голосом.

І все ж я чомусь одразу зрозумів, що ішли вони від Леди і вона передала їх мені через отой магічний зв'язок свідомості, що й надалі зберігся між нею та вовкулакою.

Серце моє пустилося в галоп від хвилювання та радості водночас і я взявся пильно вдивлятися у темний простір перед собою, але не вловив жодного поруху. Насилу перевівши подих, мовив здавлено, звертаючись до тої темряви:

– Ледочко, кохана, ти тут? Благаю, дозволь хоч глянути на тебе! Я… Я дуже скучив і тривожився.

– Нема тут на що дивитися, Теодоре. Я жива, а це єдине, що тобі достатньо знати. Забудь про мене і йди. Таким… – голос друга відчутно затремтів, але опанувавши себе, Кристоф продовжив. – Таким чудовиськам, як я тепер, краще триматися подалі від людей.

Від почутого мені зробилося геть не по собі, серце охопив жаль і співчуття, бракувало слів, щоб виразити свої почуття та пояснити, який я вже щасливий, що нарешті можу перебувати так близько від неї. Не думаючи і не оцінюючи тверезо своїх дій, я раптом сів на долівку і схрестивши ноги, склав руки на грудях перед собою, виказуючи так свою рішучість не відступати попри все.

– Хай як ти, принцеско, оцінюєш свій стан і хай що вже встигла собі надумати, та я не зрушу з цього місця і нікуди не збираюся йти! Мої почуття до тебе не залежать і ніколи не залежали від твого вигляду, бо ти для мене єдина у світі, кому я відкрив і довірив своє серце. Чи ти в шовковій сукні і зі стрічками у волоссі кружляєш залом на балу, – а чи в порваному брудному платтячку гризеш черству паляничку, сидячи на траві просто неба – від цього я не стану любити чи потребувати тебе менше. «Віднині ти моя, а я навіки – твій!». Так ми сказали одне одному, виголошуючи обітниці під час весільного обряду. Що ж, я не зрікаюся своїх клятв і ніколи не зречуся!