ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

99

– То я зможу говорити з Ледою лише через Кристофа? Прямо моїх слів вона не зрозуміє?

Елвен сумно всміхнувся, глянувши у мій бік і заперечно похитав головою:

– Ні, друже. Нажаль, ні, але те, що Кристоф досі має з нею ментальний зв'язок – велика радість, адже так?

– Напевно, – промимрив я і спрямував коня вслід за рудим товаришем.

Погода, яка з самого ранку обіцяла бути сонячною – ближче до обіду швидко зіпсувалася і я, – дивлячись у затягнуте важкими темними хмарами небо не міг не думати, що це ідеальне тло для важкої похмурої зустрічі. А що ж? Не мав вже сумнівів, що Леда не буде рада моїй появі.

Холодний вітер шарпав поли мого плаща, куйовдив волосся і завзято прагнув просунути свої крижані «пальці» за комір, тож пригнічений тривогою через майбутню зустріч – я тепер щулився на своєму коні ще й через холод. Настрій був препаскудний, але в серці все ж жевріла надія, адже якою б зараз не була моя дружина – навіть вона не може так просто знехтувати наші почуття, забути…

В гіршому випадку королева-дракониця справді накинеться на мене і відгризе голову.

У ще гіршому випадку вона відгризе голову Елвена, як і обіцяла. Сподіватися ж на щось хороше я не смів, тому просто їхав вперед на зустріч своїй долі.

Хоча…

У найгіршому з найгірших випадків Леда могла обійтися без відгризання голів. Розгнівавшись, вона могла просто зірватися в небо і полетіти кудись настільки далеко, де навіть Кристоф вже не зможе її знайти, ну а я і поготів.

Елвен насвистував якусь веселу мелодію, милуючись навколишнім пейзажем і я мимоволі заздрив йому, адже це не його серце могло лишитися розбитим назавжди. Коли ж я потроху почав впізнавати місцину, у якій ми зараз опинилися – з неба на землю впали перші важкі дощові краплі.

*****

Ми з Елвеном їхали удвох верхи шляхом, який нам вказав Кристоф, поки сам він у своїй вовчій подобі вирушив вперед, щоб раніше зустрітися з Ледою і спробувати хоч трохи підготувати її до зустрічі зі мною.

Адже направду я пригадував ці пасовиська і лісовий масив зправа від нас. Під’їхавши впритул до підніжжя гір – розгледів печеру, видовбану у скельній породі, але…

Леда з її велетенським тілом дракониці просто не могла там вміститися!

Я вибрався з сідла і зіскочив на землю, тяжко зітхнув. Вервечка спогадів проносилася у пам’яті, роблячи і без того похмурий настрій геть паскудним.

Це була саме та печера, де ми з Ледою ночували після її першого перетворення. Наївні, вперто прямували до міста, званого Кілос, сподіваючись отак запросто змусити чаклуна Тхалоса Рубіара забрати свій проклятий дар назад. Відтоді минуло трохи більше місяця, мені ж здається, що в цьому світі я вже століття жеврію, – не живу – без коханої. Ми обоє поплатилися за свою наївність, хоча з іншого боку хіба не в цьому полягає чарівність юного кохання? Хіба ми перші, кому здавалося, що ніщо нас не здатне розлучити, адже почуття такі сильні, що здатні рухати гори і висушувати моря!..

– Не квапся заходити і трохи ще зачекай: Кристоф сам скаже, коли можна буде увійти.

Голос Елвена вивів мене із задуми, ну а коли він всівся на камені неподалік від входу і запропонував обговорити деталі плану помсти Тхалосу Рубіару – я взагалі перетворився на вельми уважного слухача.