ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

97

Злодійкувато оглянувшись, щоб часом який вартовий чи ж служниця не наткнулися на короля, що припав вухом до дверей шанованих гостей та й дихати забувся, ловлячи кожне слово, – я одразу чітко вирізнив низький голос Кристофа, що неквапно говорив:

– …сам не знаю, як вона туди впхнулася, але я таки знайшов її у тій печері.

Почувся шурхіт покривал, потім жалібно скрипнула деревина, після чого ліниво відказав Елвен:

– Не сумнівався, що тільки тобі під силу знайти її, кохання моє, от тільки… довгенько щось, але нехай. Коли скажеш Його Величності?

Запала доволі тривала тиша, а тоді вовкулака важко зітхнув, видихнувши одне єдине:

– Не скажу!

– Що?! – деревина скрипнула сильніше, адже Елвен від почутого, мабуть, аж підскочив на ліжку, – як це ти не скажеш?

«Що?!» – подумки заволав під дверима я і притиснувся ще міцніше, що на половині обличчя напевне вже вирізнялися сліди від різьблених візерунків.

– І як ти це собі уявляєш? Ми обіцяли допомогти, а тепер от…

– Просто я хочу, щоб твоя голова і надалі знаходилася на твоїх плечах, милий друже, а не окремо від тіла!

– А до чого тут моя голова? – вражено перепитав Елвен і я за дверима вже аж впрів, схвильовано очікуючи продовження цього зізнання.

На цей раз тиша була довшою, а скрип деревини гучнішим. Невдовзі почулося легке «дзелень» і вслід за цим помірне хлюпотіння рідини, що виливалася. Не інакше як Кристоф підвівся з ліжка чи де він там… відпочивав, – і налив собі вина, а спорожнивши кубок, пояснив:

– Їі Величність королева Етаною Леда погрожувала знайти тебе і відгризти голову, якщо я попри її сувору заборону повідомлю Теодорові, де вона зараз або, – що в рази гірше – приведу його до неї. Як бачиш, Елвене, вибору я не маю.

– Йооой! Таку гарненьку голову – і відгризти?! – вдавано налякано обурився рудий юнак і я з легкістю уявив, як він обмацує лице і вогненну шевелюру, ніби от-от втратить їх. – І що ж, ти повірив у ці погрози?

Знову полилося вино у кубок, а коли Кристов допив, то дуже тяжко зітхав, говорячи непевно:

– Не зовсім, бо вже досить добре знаю нашу принцеску, проте… Їй дуже боляче, Елвене. Дуже сумно і боляче, адже її теперішній вигляд вже не відмінити ніякими чарами і жертвами світу! Я переконував Леду, що якою б вона не була – Теодор чекає на неї і бажає й надалі бути поряд, та вона й чути нічого не хоче. Повторює одне: «Він для мене втрачений. Ми тепер з різних світів!». Жодні мої переконання і заспокоєння не сягають ані її розуму, ні серця, ані душі. Вона поховала себе під тією товщею камінної породи, у вогкій, темній, холодній і дуже… тісній печері, мов у могилі. Мабуть, і не їла нічого весь цей час.

– Це погано, – скрушно і тихо відказав Елвен і мені аж дивно було, що в його голосі немає й натяку на жартівливий тон, – а ти розповів нашій королеві, як її чоловік сам ледь не загнав себе у могилу, побиваючись за нею?

– Розповів.

– І що ж?

– Плакала.

– І що будемо робити?

– Не знаю, – буркнув Кристоф і знову налив вина, але вже у два кубки.

За мить голос Елвена знову звучав у звичній веселій манері:

– В такому разі можемо дати королеві Леді ще трохи часу подумати і можливо вона зрозуміє, що якого б розміру не було зараз її серце – змучене серце Теодора досі б’ється в тому ж самому ритмі. Подібного жодна магія не здатна ані дати, ні відібрати.

Кристоф умгукнув, а я відчув, як по обличчю рясно потекли гарячі сльози.

– Ну а якщо і з часом нічого не зміниться на краще, – вів далі рудий Кристофів обранець, – то я готовий позбутися своєї прекрасної голови, аби лиш влаштувати зустріч цій парочці королівської крові. Еге ж! На що лиш не підеш заради друзів? А ти, мій любий вовчику, не зволікай потім і поквапся доставити мої прекрасні частини тіла до Кістяної пані якнайшвидше: може їй і вдасться, поки все свіже, – зібрати мене назад якимись чарами.

Рудий ще щось базікав, але я не розчув нічого з двох причин: кімнату заповнило грізне моторошне гарчання вовкулаки, ну а в моїй голові думки зчинили такий переполох, що годі й отямитися.

Піддавшись емоціям через все почуте і не тямлячи себе від радості через те, що Кристоф таки знайшов мою Леду – я з усієї сили штовхнув двері, збираючись увірватися до кімнати, але вони виявилися зачиненими. Слушно, я про це не подумав.

І я точно не збирався мовчки розвернутися і піти собі геть, слухняно чекаючи, поки друзі вирішать, чи варто взагалі мені щось казати.

Мов скажений я загамселив кулаками і носаками чобіт у двері, горлаючи ледь не на весь замок:

– Ану відчиніть негайно! Я все чув і знаю!!! І я наказую впустити мене!.. І наказую пояснити все ще раз! Відчиніть зараз же-е-е!!!

…Двері відчинилися майже одразу і я буквально ввалився всередину, перекинувшись на бік і впершись поглядом у босі чоловічі ступні, ну а вище я і не дивився розуміючи, що впустив мене Кристоф і що він зараз голий-голісінький точно не тому, що тільки-но прийняв людську подобу. Ще десь на задньому плані серед простирадл весело загигикав рудий Елвен.