ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

95

Ця дівчина – Ілая, – щодня приходить у Ледин сад, щоб від ранку і до заходу сонця самотужки доглядати квіти і рослини, які так любила її пані. Спершу мене це злило і дратувало, але коли я спитав, для чого вона це робить – юна фрейліна з повними сліз очима відповіла:

– Королева Леда одного разу повернеться і побачить, як я занедбала її улюблений сад… Це засмутить мою пані.

Я лише мовчки кивнув на знак згоди, подумки відмітивши дві речі: Леда тепер, як не крути – королева і у замку є ті, хто вірить та чекає її повернення. Що ж, я можу лише з усіх сил цьому посприяти.

Ще раз обвівши поглядом сад, я зітхнув і неквапно пішов геть, в той час як Ілая, чемно вклонившись мені, – продовжила свою працю з рослинами. Це заняття, мабуть, приносило їй заспокоєння та допомагало впоратися зі смутком і тугою, адже вони з Ледою виросли разом і були подругами, майже сестрами.

Кристоф, який на відміну від нас з Елвеном через свою вовкулачу міць не постраждав під час обвалу стелі і навіть бачив поєдинок принцеси та чаклуна у їхніх драконячих подобах розповідав, що бідолашна Ілая була в саду і спостерігала за марними спробами Леди перетворитися знову на людину раніше, ніж на світ впадуть перші промені світанкового сонця.

Принцеса-дракониця звивалася серед квітів і кущів, силкуючись вивільнити з глибин своєї сутності все людське, що тільки мала в собі, але так і не змогла цього зробити. Драконяча Повня у небі потроху блідла, втрачаючи свою багряну барву і разом з цим блідло личко Ілаї, яка спостерігала за муками своєї любої пані, стоячи на колінах недалеко під квітучою аркою рожевих троянд.

Дівчина, як і батьки принцеси, тільки сьогодні дізналася, яке страшне прокляття спіткало Леду, та навіть попри це вона не боялася і наблизилася б до подружки, якби це могло якось допомогти.

Але що вона могла?

Тому і завмерла мовчки, скута хвилюванням і болем за близьку людину. Не поворухнулася навіть тоді, коли зрозумівши марність своїх спроб знову набути людської подоби, Леда мов скажена почала ревіти в небеса і трощити довкола себе все, до чого лише дотягувався її міцний шпичастий хвіст та кігтисті лапи. Одним ударом цього хвоста дракониця розбила на друзки гарний фонтанчик і дрібні уламки полетіли в бік Ілаї, порізавши руки і обличчя, проте фрейліна навіть не спробувала затулитися.

Несамовито метляючи довгою вигнутою шиєю, велетенська постать дракониці за один крок перемістилася туди, де знаходилася її гордість: «draconia lacrima» – Сльоза Дракона, що розцвітає раз на десять років. Мов останній подарунок принцесі і як прощання з колишнім людським життям – велетенські пурпурові пелюстки вже розквітли, тішачи красою і незвичною формою.

Кристоф казав, що тієї миті Леда завмерла і заспокоїлася, ніби замилувавшись цим видовищем. Просто схилила голову на передні лапи і дивилася незворушно, а з великих жовто-зелених очей з чорними вертикальними зіницями скрапували сльози.

«Сльоза Дракона» розквітла, а над нею плакала справжня дракониця, проте душа її назавжди залишиться людською, а серце сповненим любові.

…Настав світанок. Дракониця підвела голову, відштовхнулася міцними задніми лапами від землі і, змахнувши могутніми крилами – злетіла в небо, на зустріч сонцю, що сходить і життю, яке від нині не матими жодної щасливої миті. Летіла геть, навіть жодного разу не озирнувшись на все те рідне і близьке, чим так дорожила колись.

Ілая з посіченим уламками обличчям нарешті не витримала потрясіння і знепритомніла, проте Кристоф підхопив її на руки раніше, ніж голова бідолашки вдарилася б об шматок кам’яного портику. Отак він і стояв серед знищених квітів, розбитих горщиків та поламаних дерев; голий-голісінький з непритомною скривавленою дівчиною на руках і дивився на крилату постать у небі над замком.

Дивився доти, доки дракониця не перетворилася на геть дрібну чорну цятку далеко на горизонті, а яскраве сонце, що вже зійшло, не засліпило його очі своїми теплими променями. Він схилив голову і міцно стулив повіки, тяжко зітхнув. Хтось збоку міг би подумати, що він от-от заплаче, проте в душі його не було смутку, а лише гіркувате невдоволення собою, адже він міг зробити більше для своєї пані. І все ж…

Ледь всміхнувшись самими вустами, вовкулака тихо прошепотів:

– Ми ще побачимось, принцеско, тому далеко не лети!