ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

92

– Ледо!

Я розплющив очі і сіпнувся, не тямлячи себе від страху, який тепер, здавалося б, володітиме моїм розумом вічно!

Сіпнувся на ліжку і одразу ж пошкодував за цей необачний рух, адже голову мою пронизав, прострілив жахливий біль, від чого в мене перед очима все завертілося і потемніло.

Важко дихаючи, я прикрив повіки і знову поклав голову на подушку, після чого обережно обмацав лоб і тім’я та щиро здивувався, що макітра моя на місці та ще і до всього ціла, хоч і щільно перев’язана цупкою тканиною. Мені що, хтось довбешку намагався розколоти сокирою, мов якусь дровиняку?!

Не намагаючись більше сісти і навіть поворухнутися, я якомога голосніше покликав:

– Ледо! Принцеско, ти тут? Кохана!..

– Тихо, мій принце. Не марнуй сили даремно і голос не зривай. Потихеньку ти одужаєш…

– Де Леда, Кристофе?! І мій брат…

Вовкулака у своїй людській подобі наблизився до ліжка і дбайливо поправив ковдру, підтягнувши її ледь не до мого підборіддя. На ньому не було і подряпини, хоч я добре пам’ятав, що ми удвох ще не вибралися із зали, коли обвалилася стеля.

До речі, якого хріна тоді обвалилася стеля?!

– Кристофе, благаю, просто скажи, де Леда і що з нею? Це єдине, що мені зараз потрібно. Будь ласка, друже, просто скажи… Я ж бачив, як вона забрала у мене ключ і… Вона… О, Кристофе, я ж місця собі не знаходжу! Моя дружина… Просто поклич її, благаю!..

Жоден м’яз не сіпнувся на обличчі друга, коли він стиснув моє плече і безбарвним, пригніченим голосом сказав:

– Мій принце, дракон… відлетів на світанку!

Світанок? А хіба вже минула ніч і на небі не багряніє Драконяча Повня? І Леда…

Відчуваючи, як груди стискає біль і дихати стає важче і важче, я так само безживно відказав:

– Дракониця, Кристофе. Правильно казати: дракониця відлетіла на світанку.

Друг відпустив моє плече і скрушно похитав головою на знак згоди.

Я втупив погляд у стелю і дивився широко розплющеними очима, стримуючи сльози і крик відчаю.

Мить – і на мене знову посипалися уламки, от тільки цього разу розколовся мій світ!

*****

От і все!

Вже не треба ні з ким боротися, чогось боятися, за щось чіплятися і намагатися втримати.

Не потрібно більше намагатися бути сильним, сміливим і відважним.

Мені взагалі тепер нічого й нікого не треба. Мені нікого захищати і немає за що боротися. На душі у мене нарешті спокійно, а в серці порожньо. То для чого ж тепер щось робити і про щось турбуватися?

Мені не хотілося навіть їсти або ворушитися, та й дихав я, мабуть, просто зі звички…

Моя кохана зникла. Обернулася крилатою істотою, не зумівши побороти прокляття підступного чаклуна, – і полетіла геть.

…Тому я просто лежатиму на ліжку у напівзруйнованому палаці, байдужий до світу і самого себе – і тихенько чекатиму смерті.

Годину…

Пів дня.

Добу і, можливо, ще кілька днів, допоки виснажена болем і розлукою душа не вирішить, врешті, залишити ослабле й змарніле тіло, щоб хоч у потойбіччі спробувати дочекатися коханої і бодай на мить затримати погляд на тіні її душі.

І я направду пролежав отак аж дві доби й навіть слуги до мене не заходили. Лежав непорушно і дивився у стелю, а часом перевертався на бік, міцно заплющував очі і пригадував найщасливіші миті нашого з Ледою спільного, але не довгого життя. І нещасні миті теж згадував, цінуючи зараз, коли мені лишилися тільки спогади, – навіть їх.

Я був щасливий, хоч і потайки, коли принцеса влаштувала істерику через мій зв'язок з Летицією Параліс…

Щасливий, бо це означало, що вона до мене не байдужа.

Я не тямив себе від щастя й тоді, коли Леда кинулася з кручі, ризикуючи розбитися на смерть, аби спробувати перетворитися і захистити мене від банди розбійників.

Вона вчинила так, бо кохала мене.

Кохала тоді, коли сердилася і наказувала залишити її.

Кохала, навіть коли я зопалу називав її несерйозною та неспроможною захистити навіть саму себе.

Леда кохала мене, коли жорстоко наказувала забути її і лишити наодинці з її прокляттям, а врешті…

Врешті вона тому й залишила мене і полетіла геть, бо не припиняла кохати ні на мить.

Чому вона не послухалася моїх слів, зняла прикрасу Кістяної Відьми і перетворилася попри те, що на небі зійшла Драконяча Повня, а триклятий Тхалос Рубіар тільки цього і чекав, щоб завдати удару?! А про мене вона подумала? Мені тепер як бути?!

Як?..

Часом я провалювався у міцний сон, але не без сновидінь, а навпаки снив такими яскравими й реальними митями з нашого щасливого життя, що коли прокидався, то на їх тлі жорстока реальність здавалася жахливим сном.