ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

91

– Я вип’ю цей напій – і ти зі мною пий: віднині я твоя, а ти навіки мій!

– Ледочко…

– Я вип’ю цей напій – і ти зі мною пий: віднині я твоя, а ти навіки мій!

– Кохана…

– Я вип’ю цей напій – і ти зі мною пий: віднині я твоя, а ти навіки мій!

– Принцеско…

Леда у гарній сукні кольору меду та вершків, оздобленій коштовними каменями, золотими ланцюжками і перлинами – втретє відпила з весільної чаші і вже втретє повторила слова обітниці. Простягла ту чашу з вином мені і з щасливою усмішкою на рум’яному ясному личку чекала, щоб я виголосив слова обряду від свого імені і теж відпив.

Але я не міг.

Дуже намагався, але слова чомусь застрягали у горлі, ну а шлюбна чаша виявлялася чомусь порожньою, щойно опинялася в моїх руках. Тоді Леда з незмінною усмішкою і радісним блиском в очах приймала чашу з моїх тремтячих рук назад і – ніби нічого й не сталося, – знову повторювала слова обітниці, знову робила ковток і віддавала чашу мені.

– Я вип’ю цей напій – і ти зі мною пий: віднині я твоя, а ти навіки мій!

«Я вип’ю цей напій – і ти зі мною пий: віднині ти моя, а я навіки твій!»

Я кричав ці слова у своїй голові, проте вголос не міг видушити й звуку. Леда мов заведена лише всміхалася, забирала чашу назад, виголошувала свою частину обрядових слів, робила ковток і вкладала чашу в мої долоні – і так вже з десяток разів.

«Я вип’ю цей напій…»

По моїх щоках скотилися сльози, але вуста так і лишилися німі.

«… і ти зі мною пий».

Леда зробила ковток, облизнула червону п’янку вологу з губ і проказала далі:

«Віднині я твоя, а ти навіки мій!»

Вона ніби не помічала, як я відчайдушно намагаюся зловити її погляд, як судомно хапаюся за чашу в її руках, проте коли злощасна посудина опиняється лише в моїх долонях – звідти не вихлюпується ані краплини.

…Ніби самі боги не бажали, аби я виголосив слова обітниці і випив шлюбну чашу, завершивши наш з Ледою шлюбний обряд. Боги, чи ж якась інша вища сила!

Довкола радів і веселився натовп вельмож, які теж не помічали або просто не зважали на мій стан. Крізь сльози я побачив обличчя Елвена і Кристофа; магіка Азіла та Лединої подружки Ілаї і навіть лице Летиції Параліс.

Були там і мій брат Тевон, і король Тагір з королевою Невелою; мій батько з мачухою і навіть Кістяна Відьма Арейн була присутня на нашому весіллі, а поряд з нею я раптом побачив хижий оскал на лиці Тхалоса Рубіара!

…Чаша випала з моїх рук і – о диво! – з неї на блискучу рожеву мармурову долівку вихлюпнулося червоне, а кілька крапель впали на поділ Лединої сукні.

Сам не свій від страху, я у відчаї хотів пригорнути кохану, але мої руки чомусь пройшли крізь постать принцеси, ніби вона якась примара, а не жива дівчина. Десь зовсім поруч почувся зловтішний сміх і голос клятого чаклуна:

– Ти не виголосив слова обітниці, не випив шлюбну чашу і не завершив весільний обряд, то чому вважаєш цю дівчину своєю?

Я знову, мов безумець, потягнувся до Леди, але не зачепив і волосини на її голові, мов ловив вітер. Після кількох таких спроб задер голову і дико закричав, не маючи сил більше витримувати це жахіття і… застиг, коли стеля вгорі раптом тріснула і з гуркотом посипалася вниз, ховаючи нас з Ледою і гостей під уламками.