ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

90

– Навіть не мрій про це!

Я рішуче виступив вперед, загородивши собою Леду від брата і мимоволі кидаючи погляд на короля і королеву, що й досі сиділи на своїх тронах. Лице батька принцеси було водночас розгніваним і розгубленим, – на обличчі ж матері застигла тривога. Королеві, мабуть, так і кортіло кинутися до доньки, обійняти й розпитати її, проте ситуація досі лишалася дуже небезпечною. Й гадки не маючи, як діяти, я знову заговорив до брата:

– Ти ж це не серйозно, Теве? А якщо і серйозно, то закінчися вся оця твоя затія якнайгірше – що ти тоді скажеш нашому батькові? Як поясниш, що замість довготривалого міцного союзу спровокував війну?!

Веселий сміх Тевона навіть Леду поряд зі мною змусив здригнутися від несподіванки і обурення.

– Війну? А з ким тут воювати, братику? Етанойці завжди були надто слабким та малочисельним народиком порівняно з нами… Хіба що їхні магічні штуки дозволять їм протриматися якийсь час.

Відчуваючи, як мізки перегріваються від небажання сприймати і розуміти всю жахливість даної ситуації – я примирливо виставив долоні вперед і вирішив спробувати врятувати хоча б кохану – навіть якщо вже нам після цього не бути разом.

– Добре! Ти хочеш мене захистити від… магічної загрози, якою вважаєш принцесу Етаною? Я згоден, гаразд! Повертаймося зараз же до Лотрії, у замок батька і ніхто не постраждає. Ти сам не раз казав мені, що ми не особливо й виграємо від подібного союзу, то що ж тепер? Розійдемося і все тут! Сідлаймо коней, Теве, і гайда додому!

– Тео…

Моє ім’я, що болісним шепотом-криком зірвалося з вуст Леди змусило мене відчути сором і зневагу до самого себе, адже цими словами я щойно так легко відрікся від нашого кохання, обітниць, клятв. Та хіба мав я інший вибір, окрім як скоритися волі сильного, аби хоч спробувати захистити її та правителів Земель Етанойських? Я тяжко зітхнув і неймовірним зусиллям змусив себе не оглянутися на кохану, стриматися від пояснень і прощальних слів.

– Ти завжди був розумним і розважливим, братику! Чудова риса для майбутнього короля, – задоволено сказав Тевон і розпростерши обійми, кивнув у мій бік.

Мов у сні, а радше – у кошмарі, – я на ослаблих ногах малими кроками наблизився до старшого брата і дозволив міцно себе обійняти. Слова, які він тихо сказав мені на вухо – змусили мене почуватися так, ніби моє серце проткнули крижаним шипом:

– Я будь-що захищатиму тебе, Тео, але магічних потвор мене змалку вчили вбивати!

Я шарпнувся в його руках і навіть підняв кулак для удару, а натомість і сам не зрозумів, як опинився в руках двох міцних парубків, що скрутили й знерухомили мене, мов якогось хлопчиська. Що я ще помітив, перш ніж мене змусили зігнутися навпіл і втупити погляд у носаки своїх чобіт – це те, що весь зал наповнився озброєними вояками, що явно підкорялися наказам мого брата. Тхалос Рубіар постарався, не інакше!

– Тевоне, будь ласка, не кривдь Леду! Прошу, брате! Я кохаю її…

Мій сповнений відчаю голос звучав жалюгідно, але мені було байдуже. Я пручався в руках вояків, намагаючись звільнитися і хоча б відшукати Леду поглядом, але натомість домігся лише того, що ланцюжок випав з-під одягу і тепер заповітний ключик, що стримував прокляття коханої – кумедно теліпався у мене перед очима. Від усвідомлення власної нікчемності я захотів вовком вити!

– Зараз!

Наказ Леди чітко долинув до мого слуху, проте я знав, що наказує вона не мені.

Мить – і мої поневолювачі раптом захрипіли і відпустили мене, обоє повалившись назад. Ледь втримавши рівновагу від несподіванки я мало не повалився обличчям вперед і лише спромігшись оглянутися помітив, що у правих очницях обох вояків по саме руків’я застрягли кинджали.

Елвен!

– Азіле, твій хід!

Цей наказ теж було виконано негайно. Магік скинув руки вгору долонями вперед і голосно щось викрикнувши – раптом зникнув сперед очей, схований сріблясто-багряним серпанком іскор. Наступної миті постать Азіла виникнула на сходах перед королем та королевою і вже всіх їх огорнули ті дивні іскри, після чого три фігури зникли, розчинилися, розтанули у повітрі безслідно і дуже вчасно, адже град стріл з луків полетів у них, застрягнувши у спинках високих золочених тронів.

Вражений тим, як швидко ситуація з поганої зробилася катастрофічно-жахливою – я насилу звівся і одразу ж зустрівся поглядом з очима Леди, що своєю чорнотою могли зрівнятися зараз з темрявою самої ночі. Хотів покликати її, але лише судомно видихнув з легень повітря, коли просто переді мною Кристоф у подобі велетенського вовкулаки кинувся на мого брата, віджбурнувши того до стіни.

– Тевоне!..

Злякавшись не на жарт за життя старшого брата, я непевним кроком рушив до нього, але чиясь рука раптом схопила мене за плече і доволі грубо обернула обличчям до себе.

Леда.

Кохана!

…Я вже й не сподівався на ковток повітря, поки принцеса жадібно врізалася в мої губи поцілунком пристрасним і відчайдушним настільки, як на порозі смерті.

Потім я тільки й зумів, що хапнути повітря, коли Леда однією рукою відштовхнула мене, а іншою зірвала з шиї ключ від магічного артефакту. На плечі мені опустилися дві кігтисті лапи, а спиною я врізався у гору м’язів.