ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

88

– Я цілив у того сучого сина, клянуся! Це сталося випадково, через інстинктивне веління розуму, ти ж знаєш…

Кистоф опустив важку долоню на плече свого юного запального обранця і скрушно похитав головою:

– Твоє щастя, що магік Азіл нагодився вчасно і зумів захистити принцесу. Якби сьогодні їй було завдано смертельної рани, то…

– …то я від цього все одно не померла б, тому дай Елвену, врешті, спокій і краще всі разом подумаємо, як нам діяти далі.

Леда говорила, потроху заспокоюючись в моїх обіймах і не прибираючи пальців з магічної прикраси у вигляді обруча у себе на шиї. Я радів, що досі пригортаю її чорняву голівку до грудей та водночас не міг відвести погляду від її губ.

Справа в тому, що як тільки підлий чаклун зник – моя дружина з нечуваною злістю і шаленством взялася терти вуста долонями та рукавом сукні, одночасно гидливо відпльовуючись – настільки нестерпним був для неї дотик Тхалоса Рубіара. Мені ледве вдалося втихомирити принцесу та припинити ті істеричні дії. І, хоч мені й важко було визнавати подібне, але я вперше щиро радів, що у нашому з Ледою оточенні є особи, що знаються на справах магічних.

О, перед очима у мене досі стояв образ того, як кинджал Елвена стрімко летить у серце принцеси, аж раптом мерехтлива й ніби зіткана з тіней завіса на мить відділяє її від цієї небезпеки і холодне гостре лезо завмирає, зупинене цим не тривалим, але рятівним магічним бар’єром. І що б там не казала Леда про те, що подібна рана не завдала б їй шкоди, – а я все ж подякував магіку Азілу за його вміння, які виявилися дуже дієвими та доречними. Дивакуватий чоловік у своїй звичній скромній манері лише скрушно відказав, що хоч його вміння зараз і стали в нагоді, проте більше він, на превеликий жаль, нічого не зможе протиставити такому могутньому чаклунові, як Тхалос Рубіар.

Елвен, все ще похмурий через свою необачну атаку – виступив вперед і впевнено сказав:

– Могутній він чи ні, – але нас у купі все ж більше. Ви, шановний Азіле, щось та й умієте і щойно це довели. При мені мої кинджали і певні… гм, теоретичні магічні знання, ну а Кристоф сам-по-собі є смертоносною загрозою. Ти, мій принце, черпаєш сили у своєму коханні; ти ж, – моя добра принцесо, – не мусиш «розправляти крила», щоб довести клятому чаклуну своє бажання будь-що належати єдиному обранцеві. Маючи все це, я певен, що ми здатні вистояти у цій боротьбі!

Помітивши, як на обличчі Леди з’явилася легка усмішка, а її тіло в моїх обіймах потроху припинило тремтіти, я й собі сповнився надії і злегка вдячно схилив голову та всміхнувся рудому забіяці, схвалюючи його слова. Магік Азіл прикрив повіки і теж дав мовчазну згоду боротися разом з нами до кінця, проте Кристоф, що весь цей час не зводив з постаті коханого палаючого захватом і чимось… набагато потаємнішим погляду раптом спохмурнів і видав таке:

– Якщо вже ми такі згуртовані і готові до дій, то раджу негайно ці дії обміркувати і більше не дозволити захопити себе зненацька, адже ворог не біля «воріт», а вже тут, у самісінькому палаці!

…А потім магік Азіл пояснив, що те військо, на чолі якого начебто рухався до замку Рожевих Скель мій старший брат Тевон – не що інше, як вправно вчарована Тхалосом ілюзія, щоб налякати нас і спонукати до того, аби вчинити хибний крок. І це йому, – підлому покидьку, – вдалося, адже командир Королівської Гвардії рушив тому війську навперейми з чималим загоном вишколених гвардійців, лишивши для захисту королівської родини і мешканців палацу… явно не достатньо, якщо мова йде про загрозу магічну.

Сказати, що після цієї звістки, яку також підтвердив і Кристоф, що у подобі вовкулаки на власні очі бачив тих примарних вояків, – моя віра у наші сили протистояти чаклуну Рубіару дещо применшила ся – означає не сказати нічого. Я скис і серце знову охопила безнадія, та я все ж намагався тримати на обличчі хоч якусь усмішку та міцно стискав кохану в обіймах. Жалюгідний хлопчисько, я не стільки цими обіймами хотів її вберегти, скільки просто панічно чіплявся й тримався за неї, як за останню й найважливішу для себе людину. Леда направду була тоді моїм світом, бо зникни вона – і для цього світу я стану ніким!

– Мій принце! Принце Теодоре!.. Ваша Високосте!!!

Волосся у мене на карку стало дибки, коли я спершу почув, а тоді й побачив фрейліну королеви Тіани, – не молоду повнувату жіночку, що чимдуж бігла до нас через увесь двір. Засапана і насилу переводячи подих, вона у відчаї сказала:

– Принце Теодоре! Ваш старший брат Тевон схопив короля та королеву і погрожує їм… смертю, якщо ви… і принцеса Леда негайно з ним не зустрінетеся! Ох!!!

Жінка знесилено впала навколішки й заломила руки, а Азіл кинувся до неї, допомагаючи підвестися і втішаючи.

Кристоф стиха загарчав точно по-вовчому.

Елвен брудно і вголос вилаявся, міцніше стискаючи руків’я своїх кинджалів.

Леда спрямувала на мене сповнений відчаю погляд виразних темних очей і міцніше вчепилася в мої плечі.

Я ж…

Розгублений вкрай, я ледь не провалився у безтямність!