ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

86

І з якого дива я думав, що підлий чаклун Рубіар дасть мені час підготуватися і хоча б спробувати завадити йому відібрати у мене Леду?! Дуже наївно з мого боку, особливо беручи до уваги те, скільки разів я вже стикався з різними магічними загрозами.

Стикався і – або боявся їм протистояти, – або ж просто не міг нічого вдіяти, адже Лотрія – моя кохана батьківщина – не терпить будь-якої магічної діяльності на своїй землі!

І я не терпів, доки не одружився зі спадкоємицею земель, які століттями тільки те і робили, що вивчали і практикували магію, приваблюючи цим самим чарівників та всіляких магічних покручів ледь не з усього світу.

Отож і не дивно, що наразі мої справи складалися не дуже добре.

Моя дружина – зачарована принцеса з перспективою навічно лишитися драконицею.

Мої друзі – вовкулака і колишній здібний чарівник.

Мій ворог і суперник – достобіса могутній магік та на додачу до всього ще й сам може за потреби ставати драконом.

Мій брат – теж однозначно знаходиться під дією якихось чарів, бо якщо це не так і Тевон з власної волі веде озброєних вояків до воріт замку, який є домом моєї дружини а, отже, і моїм домом також… В такому разі у мене більше немає брата!

…Магія, чари, омани і надприродні здібності оточували мене стіною нерозуміння та безпорадності; посеред всього цього магічного хаосу я був таким нікчемним і звичайним чоловічком, що аж соромився своєї… нормальності. Підозрюю, що клятий виродок Рубіар міг би клацнувши пальцями та прошепотівши одне лиш чарівне слівце – зупинити биття мого серця і все: немає більше принца Теодора Лотрійського, і немає більше… «Теодорика» – просто до нестями закоханого двадцятирічного юнака, готового віддати життя, щоб захистити свою обраницю.

Я розумів, що Тхалос Рубіар грався і розважався, заганяючи мене у всі ці магічні пастки, але попри весь свій страх та безсилля одне я знав напевне: якщо є примарна можливість врятувати Леду та здолати схибленого на зірках чаклуна хай і ціною власного життя…

Я до цього готовий!

*****

Намагаючись хоч трохи впорядкувати збаламучені думки та схвильоване змучене найлиховіснішими передчуттями серце, я квапливо поспішав за Елвеном, втупивши погляд у його широку спину та вогненно-руду шевелюру.

Ми поспішали у сад: квітучо-пахучий куточок Раю, де мала би бути зараз моя дружина зі своєю подружкою Ілаєю та, можливо, з донькою генерала Едмона Параліса. Ох, байдуже, з ким, – тільки б скоріше опинилася в моїх обіймах. Зрештою, Леда сама запевнила мене, що до вечері доглядатиме рослини у своєму садочку, а тому де ж їй іще бути? Хіба що…

Хіба що Тхалос-дракон вирішив завдати якомога болючішого удару по мені і вплив на розум мого старшого брата Тевона – лише початок його брудної безчесної гри.

О, від думки, що клятий чаклун вже міг просто зараз схопити Леду і у саду, – та й будь-де у замку я її вже не знайду – серце моє підскочило до самого горла, а кінцівки похололи від страху.

Ми вже минали дворик, за яким одразу мав знайтися сад, а оскільки Елвен був тим, хто доволі добре петрав у справах магічних, хоч сам чаклувати більше не міг, та був неабиякий вправний зі своїми кинджалами, – то природньо, що він йшов попереду, готуючись захистити мене в разі небезпеки. Тому коли я, налякавши самого себе тим, що дружина вже в лапах зловмисника – хвацько так вирвався вперед і ледь не бігом кинувся до воріт саду – юнак рішуче зупинив мене, тактовно знову запхавши собі за спину.

Роздратовано зітхнувши, я знову рушив слідом, мимоволі роздивляючись не лише добре збудовану статуру Елвена, а і палючої барви волосся, що м’якими хвилями падало до плечей. Трохи відволікся на думку, що у матері Тевона та батькової дружини леді Міріси волосся теж руде, хоч брату і не дісталася вогненна шевелюра, хіба що трохи.

Відмітив, що волосся Елвена виглядало доволі неслухняним, хоча на дотик мало би бути дуже м’яким і шовковистим…

В голові раптом промайнула геть недоречна і, певною мірою, навіть непристойна думка: чи торкався колись Кристоф волосся Елвена, будучи у своїй проклятій подобі? Дивлячись, як промені призахідного сонця ковзають по блискучих прядках кольору вогню та осіннього клену – я уявив, як велетенська, пазуриста волохата лапа перебирає їх, тоне у цій густій масі кольору міді і відчуває… відчуває… Що?!

Я спіткнувся і ледь не врізався у спину Елвена, сховавшись обличчям в оту м’яку вогненну шевелюру, яку щойно чомусь так захоплено споглядав, забувши мало не про все на світі. Труснув головою, проганяючи цю несподівану ману і ніяково відводячи погляд: направду стало трохи незручно перед Кристофом, хоч його й не було зараз з нами.

І що це на мене найшло? Я завжди вдовольнявся лише жіночими принадами і мені ніколи й на гадку не спадало що, можливо, мої плотські смаки та вподобання з плином часу можуть дещо… змінитися.

Від безжального порпання у власних бентежних почуттях та душевних цькувань мене відволік тихий сміх Елвена та його слова:

– От бачиш, мій принце, ти заспокоївся і майже забув про свій страх. Добре, бо за даних обставин тобі краще мати ясний розум і не піддаватися хибним емоціям.