ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

82

Леда справді ховалася в одній з ніш і справді… плакала.

*****

Мені довелося помучитися, щоб протиснутися у вузьке заглиблення у стіні та примоститися поряд на холодному мармуровому сидінні. Не зважаючи на протести дружини, я міцно обняв її за плечі і сказав, пригортаючи до грудей:

– Дивна ти, Ледочко: Летицію прогнала і сама мене залишила… Мені, знаєш, самотньо на такому великому подружньому ложі.

Смикнувшись в моїх руках принцеса сердито прошипіла:

– Якщо сумуєш за нею, то можу підказати, де її знайти!

– І де ж? Сподіваюся, не у похмурій холодній темниці, прикуту ланцюгами до вкритої павутинням і щурячим послідом стіни.

– Я спершу думала над цим, – всміхнулася крізь сльози Леда і шморгнула носом, – але потім вигадала для неї інше покарання.

– Завжди знав, що у тебе добре серце. То вона у темниці, але не прикута ланцюгами?

– Ні, але я знайшла для неї гідне заняття до самого ранку!

– І якеееж?..

– Доглядати за моїм садом.

Я ледве стримався, щоб не пирснути сміхом, а тоді вдавано скрушно похитав головою:

– Отакої: це ж ти, Ледочко, навіть не стала королевою, – а вже так жорстоко караєш підданців. Що ж буде, дівчино, коли ти сядеш на трон?

Принцеса нічого не відповіла, ховаючи обличчя у мене на грудях. Ну, хоч плакати припинила і потроху заспокоюється. Користуючись нагодою, я обережно сказав:

– Саме час нам, мабуть, повернутися до наших покоїв. Вже далеко за північ, а у нас ще лишилася одна дуже важлива справа. Нагадати тобі, принцеско, яка саме?

Я легенько взяв її за підборіддя і спробував у темряві поцілувати, але Леда миттю відвернулася і доволі грубо відштовхнула мою руку. Я завмер, тамуючи роздратування і якомога лагідніше мовив:

– Просто поділися зі мною своїми тривогами, будь ласка. Навіть якщо я й не зможу вирішити одразу всі твої… наші – негаразди, але точно не залишу тебе. Я ж вже клявся тобі в цьому під час весілля, хоч і не зовсім це пам’ятаю.

І, як і завжди буває у випадку з Ледою – що терплячішим я намагався бути, то нестерпнішою ставала її поведінка. О, та вона взагалі скочила б на ноги і втекла кудись, аби лиш уникнути цієї розмови, проте я міцно стиснув кільце рук, не дозволяючи вивільнитися з моїх обіймів. Тяжко зітхнувши і облишивши марні спроби відсторонитися, моя дружина тихо сказала:

– У цьому і вся проблема, мій милий принце: ти вже стільки всього для мене зробив і навіть попри все зв’язав себе шлюбом зі мною, а я… Я… – Вона стримала сльози, готові знову рясно залити обличчя, і договорила: – Сьогодні вже друга ніч Драконячої повні, а завтра – з ласки богів – настане й третя. Кістяна пані попереджала, щоб я за цей час жодного разу не знімала її магічного артефакту, адже моя драконяча сутність зараз сильна, як ніколи і хтозна, чи зможу я потім знову перетворитися на людину і стати собою.

Поки Леда мовчала і шморгала носом, схоже, підбираючи потрібні слова – я лише всміхнувся та байдужно сказав:

– І що із того? Я знаю все про твою «невеличку ваду», ну то й що?

– Невеличку ваду?! – вражено сіпнулася дівчина і я мусив трохи послабити обійми, бо вона дуже вже хотіла розгледіти у темряві моє обличчя: мабуть, щоб впевнитися, що я говорю серйозно, після чого швидко навела пару вагомих аргументів про недоліки цієї своєї «вади». – А якщо я не зможу позбутися цього проклятого дару? Якщо втрачу здоровий глузд і почну палити села, вбивати людей?.. Вір чи ні, але я постійно про це думаю, Тео. І єдине, що спадає мені на думку в разі найгіршого кінця – це полетіти якомога далі від моїх рідних і близьких людей, моїх батьків, мого народу і від… тебе. Полетіти і доживати віку на самоті.

Що ж, не те щоб я не розглядав подібного в майбутньому, але зізнатися в цьому не міг і не збирався, тому спокійно запевнив:

– Е, ні, моя неймовірна дружинонько! Чому ти вирішила, що я дозволю так легко себе позбутися? Я теж для себе вже вирішив, що навіть в разі найгіршого фіналу я все одно тебе не залишу. Ми удвох поїдемо туди, де драконам поклоняються і шанують, приносячи на великі свята жертви у вигляді прекрасних цнотливих дівиць…

Почувши це, Леда гидливо скривилася.

– Фі! Це звучить огидно: нащо мені цнотливі дівиці?

Я не міг більше стримувати веселий сміх, але все ж мовив:

– Тобі може й не треба, а мені б згодилися.

…Ми одночасно розсміялися, а тоді цілувалися, мов якісь шаленці, що за мить одночасно попрощаються з життям. Моя дружина нарешті повірила, що я вже точно нікуди від неї не подінуся, – ну а я відчув, що якщо ми зараз же не опинимося на подружньому ложі, то може статися, що я направду буду потребувати якщо не десять коханок, то хоча б одну.

Прямуючи мало освітленими коридорами до відведеної нам кімнати, я мимоволі прислухався до навколишніх звуків, сподіваючись почути дзвін сталі і лайку, які ознаменували б початок сутички між Елвеном та нахабним вельможею, що наважився погрожувати моєму життю. Звісно, Леді я про цю свою несподівану пригоду нічого не сказав та і для чого? А що, як їй заманеться негайно ж розшукати того молодика і кинути його у темницю, а то й віддати кату за те, що збирався мені нашкодити. Тоді й виконання подружнього обов’язку знову доведеться відкласти.