ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

81

– Потроху відступай назад, без зайвих рухів…

Голос цього молодика не був мені знайомий та й не дуже подобалося, як погрозливо і рішуче він звучав. Не маючи вибору і намагаючись не піддаватися страху, а надто – паніці, я обережно посунув праву ногу назад і майже одразу наткнувся на сходинку. Озброєний незнайомець натиснув лезом мені на горло, через що я мало не вдавився ковтком повітря, якого мені й так бракувало, а тоді теж посунув уперед, змушуючи мене піднятися вище.

Соромно зізнатися, але мені на гадку не приходив ніякий маневр чи напад, який допоміг би мені безпечно вийти з даної ситуації. Хоч я не вважав себе боягузом і, гадаю, не раз довів це під час наших з Ледою поневірянь, проте наразі вирішив робити те, що кажуть і не смикатися. Чому? А все просто.

…Просто понад усе хотілося знову повернутися до коханої дівчини і ще раз схопити її в обійми, припасти поцілунком до губ. Адже я ще, трясця, навіть не встиг зробити її по-справжньому своєю!

– Не знаю, хто ти і що маєш на меті, але все ж дам тобі одну пораду… – Я важко ковтнув, відчуваючи холодний гострий дотик на шкірі і продовжив осілим від хвилювання голосом. – Ти зараз погрожуєш мечем особі королівської крові, а це, мій друже, є чималим злочином і може закінчитися для тебе втратою голови!

Нападник саме вийшов з тіні і непевне світло від смолоскипів на стінах впало на його… мужнє і дуже навіть привабливе, проте все ж не знайоме мені обличчя. Швидко ковзнувши поглядом по його статурі і стійці вправного фехтувальника, я дійшов висновку, що він однозначно старший за мене, сильніший і я, власне, не певен, що зумів би здолати його у двобої навіть якби зміг дістати зараз меч.

Це засмутило мене навіть більше, ніж загроза моєму власному життю.

Обличчям незнайомця майнула нахабна крива усмішка і він з викликом у голосі заявив:

– Я добре знаю, хто ти, Теодоре Денлок і знаю, що чекає на мене, якщо хоча б волосина впаде з твоєї голови з моєї провини. І все ж… я не вважаю тебе гідним принцеси Леди, що вже давно володіє моїм серцем.

Що?! Боги, та ви знущаєтесь!

*****

– То ти це все через королівську доньку затіяв?!

Я був настільки приголомшений почутим, що на якусь мить навіть перестав боятися за своє життя.

Власне, для мого здивування було вдосталь причин.

Перша: у Леди є шанувальник. А вона взагалі хоч підозрювала про його існування? А якщо знала про нього завжди, але приховала це від мене… О, така перспектива мене зовсім не радувала. І де вони могли перетнутися? Наскільки я знаю, принцеса брала не надто активну участь у житті двору.

Друга: і оцей от жевжик зараз погрожує мені мечем, бо вважає мене не гідним майбутньої королеви Етаною. А він хоч уявляє, скільки всього, – не зважаючи на постійні ризики, я вже зробив для Лединого щастя? І з якого це дива він ошивається біля нашої опочивальні, ховаючись у темряві?

Не в змозі більше стримувати свого справедливого обурення, я поволі розправив плечі і гордовито задер підборіддя попри те, що гостра сталь добряче притиснулася до моєї шиї: вже, мабуть, і шкіра кривавиться, а тоді спитав:

– А себе ти, значить, вважаєш гідним кохання принцеси Леди?

Таємний шанувальник моєї дружини вмить зробився серйозним, я б навіть сказав – нещасним, і відповів тихо:

– Я теж її не гідний.

Я мовчки витріщився на нього, адже тепер у мене з’явилася купа інших питань. Перше і найголовніше: а чи все в порядку з головою у цього молодика і на що взагалі він розраховує?

Позаяк себе я однозначно вважав розумнішим за цього горе-залицяльника та й життя своє цінував, тому примирливо сказав ніби між іншим:

– Гадаєш, що якщо ти зараз вб’єш мене і залишиш принцесі мій холодний труп – це зробить її щасливішою?

– Ні, – чітко і впевнено сказав молодик, – але тоді її принаймні буде нікому кривдити.

– А з чого ти взяв, що я її скривдив?

Повагавшись хвильку, нападник злегка кивнув головою у бік сходів позаду себе, говорячи:

– ЇЇ Високість недавно проходила тут, плачучи. Вийшла вона з кімнати, де перебувала наодинці з тобою.

Просто чудово! У першу шлюбну ніч Леда залишила покої в сльозах. Уявляю, які замком вранці поширяться плітки. Пройшовши вже і страх, і подив – я наразі відчув, врешті, і гнів, а тому кинув погрозливо:

– Слухай, ти ще можеш вийти з цієї сраки цілим і не ушкодженим: сховай меча і я вдам, що не бачив цієї ночі твою жалюгідну пику!

Майже одразу не далеко від нас пролунав спокійний і дещо глузливий голос:

– Раджу послухатися свого майбутнього короля.

Цей голос…

Я й кліпнути не встиг, як з темряви за спиною зловмисника з’явився мій не друг, але вже добрий знайомий. Вогненно-руде волосся не лишало сумніву у тому, хто прийшов мені на допомогу. Ніби знічев’я діставши з піхов на поясі два чималі кинджали, Елвен спершу повільно оглянув блискуче і гостре, мов бритва, лезо кожного, а тоді з усмішкою сказав, дивлячись на меч біля мого горла: