ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

78

Я смикнувся, глибоко вдихнув і з криком розплющив очі: погляд мій втупився у високу вибілену стелю, розмальовану золотими квітами і метеликами.

*****

– Дяка богам, ти отямився!

Чиясь постать схилилася наді мною і я відчув, як щік моїх лагідно торкнулися ніжні і теплі, трохи спітнілі тендітні долоні. Теплі, а не пекельно-палючі, як було у моєму жахливому сні.

Але повіки я знову міцно стулив, перш ніж лице власниці тих долонь опинилося в полі мого зору, тому що боявся.

Боявся, що жахіття зі сну продовжиться і моя кохана Леда знову виявиться… не моєю. О, та коли вже я перестану боятися!

– Тео, як ти почуваєшся? Щось болить?

Та наче нічого у мене не боліло, хіба що шия трохи оніміла від того, що перш ніж прокинутися – я доволі криво лежав на боці. Ніяких видимих ран чи ж внутрішніх ушкоджень я наразі не відчував та й ніщо мене не тривожило, окрім недовіри.

Чи справжнє все це і чи реальна ця принцеса, що зараз пестливо тримає в долонях моє обличчя?

Що, як тільки варто мені звернути погляд на кохані риси її личка – і вони вмить почнуть брижитися і візьмуться паруючими тріщинами, випускаючи на волю… чудовисько, потвору з клубами вогню замість дихання.

Так, в одному «не моя» Леда з жахливого сну була права: я знав, з ким зв’язую свою долю і життя, тому…

Зробивши глибокий вдих, я наважився розплющити очі і чітко побачити обличчя тієї, заради кого вже не раз ризикував життям і ризикнув би ще сотню, тисячу разів, якщо буде потреба!

О, Леда була… не звична на вигляд, але все ж моя.

Моя хоча б тому, що як тільки я зустрівся з нею поглядом і всміхнувся – принцеса вмить прибрала руки і зробилася серйозною, відхилившись і сівши на краєчку ліжка так рівно, ніби вона сиділа зараз на троні у великій залі перед всім своїм народом.

Своїм чи вже… нашим народом?

Я геть нічого не пам’ятав.

Розумів, що бачив ніби «сон уві сні», де знову проживав лихі події у Вежі Безсмертної, а потім прокинувся в обіймах, скажімо, дуууже драконячої версії Леди, проте як опинився у Замку Рожевих Скель і що зі мною відбувалося потім – пригадати не міг ніяк.

Неясно пам’ятав ніч у лісі і велетенську Драконячу повню високо у небі і пам’ятав, як землею поміж дерев раптом почала розповзатися гидотна біла імла, що так і тхнула чарами. І ще я пам’ятав клятого чаклуна і слова, що луною накочувалися на мене звідусіль, а подітися від них було нікуди: «Бережи свою наречену, бо вона у тебе неймовірна дівчина. Ніде у світі більше не знайдеш такої, тому очей з неї не спускай!».

А далі – морок, небуття, порожнеча.

Хіба що страх я пам’ятав і взяв його з собою як у сни, так і в реальність після пробудження. Той страх і зараз був зі мною. Гидотно липнув до спини вологою сорочкою, проявлявся у тремтінні вуст, хай і усміхнених; затаївся глибоко в очах, готових щомиті побачити найпотворнішу сутність проклятої дівчини попри те, що личко її зараз було найпрекраснішим і обожнюваним понад усе.

Страх того, що я не зможу захистити кохану від зазіхань Тхалоса Рубіара, який вже і так завдав їй великої шкоди – поселився в моїй душі і гриз її щоденно безперестанку, мов якась невиліковна болячка точить ще живу плоть хворої людини. І якщо муки вмираючого колись та й припиняться, – свою ж душу від цього страху я звільнити не міг ніяк.

Тому, попри сотню питань, що крутилися у мене на язику – перш за все я потягнувся до шиї принцеси і, легенько відкинувши перевиті перлинними срібними ланцюжками чорні кіски – торкнувся пальцями срібного обруча витонченої роботи із невеликим отвором просто у центрі. Хвала богам, він був на своєму місці.

От тільки де…

Перш ніж я сперся на лікоть і спробував рукою сягнути до кишені штанів, Леда накрила мої пальці, що мацали магічну прикрасу на її шиї своєю теплою долонькою, а іншою рукою потягнулася до коміра моєї сорочки. Просто як у тому жахливому сні, вона ковзнула пальцями у виріз на грудях і дістала звідти… малий ключик на срібному ланцюжку. Всміхнувшись ніяково, відвела погляд і тихо пояснила:

– З кишені він будь-коли може випасти і загубитися, тому я вирішила, що краще…

Вона не договорила, бо я потягнувся до неї і затулив рота міцним поцілунком, якому годі було й опиратися.

А що зволікати? Переді мною найсправжнісінька моя кохана Леда!

– О, друзі, мені мабуть… Треба негайно кудись піти і когось знайти… Стільки ж справ… А ви тут… Не поспішайте!

Не зауваживши ще чиюсь присутність у кімнаті одразу, як прокинувся – зараз я й не збирався відриватися від вуст коханої і дивитися, хто це там щось бурмоче, задкуючи до дверей.

Але судячи з голосу – це напевне був Кристоф.