ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

76

Вона виглядала як звичайна молода дівчина і зовсім не скидалася на чарівницю. Все в ній було прекрасне і досконале: від кінчиків загнутих густих вій – до неймовірних шовковистих кучерів, що виблискували, мов чисте золото. І чого я маю боятися її?

Світла від свічника на столику під стіною було достатньо, щоб я розгледів риси милого личка та ніжні повні вуста, дивлячись на які мимоволі думаєш про пуп’янок троянди, що от-от розквітне навесні. Білосніжна гладенька шкіра, цілком звабливі та мальовниче окреслені форми, що дуже добре проглядалися під легкою матерією білого атласного платтячка, вишитого срібною ниткою. Спершись долонями на коліна, я намагався віддихатися і радів, що під ногами у мене нарешті тверда долівка, ну а змучені м’язи потроху припиняють тремтіти.

Якби я вже не знайшов свою принцесу і володарку серця, – то не шкодував би сил і навіть життя, щоб дістатися у вежу до такої красуні.

Розминаючи спину і похрускуючи кістками у всьому тілі – я мимоволі продовжував ковзати поглядом по опуклостях грудей дівчини, що підіймалися й повільно опадали при диханні, блукав по пласкому животику і губився у трикутній впадині між її стегнами, так правдиво утвореній складками одежі. Спляча красуня, не інакше! І що ж у ній такого страшного?

О, я ще довгенько, мабуть, тішив би погляд і уяву цією звабою, якби над головою у мене раптом не почувся голос балакучої вістової:

– Годі вже витріщатися, Ваша Високосте. Часу обмаль, тому хапай кинджал і торбину – і гайда до справи!

Що? Який кинджал і що за торбина?..

– Я не дуже розумію, що маю робити. Якщо твоя ласка, шановна, то поясни…

Магічна вістова відлетіла кудись у кут кімнати у мене за спиною, куди світло від самотньої, хоч і товстої свічки діставало ледь-ледь і всілася на краю такого собі кам’яного вівтаря, вкритого важкою чорною тканиною на манер скатертини. Підійшовши ближче, я розгледів величенький такий кинджал з ідеально блискучим гострим лезом та гладеньким чорним руків’ям, а ще не дуже велику порожню торбу із зав’язками, що кольором скидалася на старий шорсткий пожовклий пергамент. Так зазвичай виглядає добре висушена шкіра…

– Тут маєш кинджал для зрізання волосся і торбу, щоб його туди скласти, – люб’язно пояснила біла вгодована птаха і докинула трохи глузливо, – ну а дрібку відваги ти вже якось у собі знайдеш.

Я почухав потилицю, а тоді обережно взяв у праву долоню кинджал, у ліву – торбу і розвернувся, потроху наближаючись до ліжка, де спала безсмертна чарівниця Меріт.

Всього лише дрібка відваги відділяла мене від того, щоб схопити густе золоте пасмо і відтяти його ледь не під корінь, проте я так і застиг, наче тіло раптом перестало мені підкорятися.

– І чому ти зволікаєш, Ваша Високосте? Ще не надивився?!

Я глибоко вдихнув і спитав самими вустами:

– А вона не прокинеться?

– Прокинеться, але не раніше, ніж її волосся опиниться у торбі.

– А далі що?

– Коли все зробиш, Кістяна пані тебе звідси забере.

*****

Я став на одне коліно біля ліжка і міцно взявся за золоте пасмо, а що було воно таке густе і довге, – то я мусив навити його і довкола зап’ястка, щоб було зручніше тримати. Приклав лезо, пильно стежачи за виразом обличчя дівчини: повіки міцно стулені, вії ледь тремтять, а вуста нерухомі. Меріт і не збиралася прокидатися, тому я міцніше стиснув волосся у долоні, а іншою натиснув і втяв!

Втяв вдруге і втретє, навіть не підозрюючи, що дурнувата балакуча пташка мене обманула.

Що більше золотих кучерів падало мені до ніг – то важче ставало зрізати наступні пасма. Чарівниця продовжувала перебувати у глибокому сні, навіть не підозрюючи, що замість золотої шевелюри голову її тепер вінчали нерівні кінчики паскудно обскубаного волосся, що стирчали на всі боки.

І все ж навіть після цього вона лишалася на диво прекрасною.

Вирішивши, мабуть, що справу зроблено – я піддався пориву і пучками пальців торкнувся ніжної щічки дівчини. В такий спосіб я ніби вибачався, що так вчинив з її чудовим волоссям, яким вона напевне сильно пишалася і дорожила.

А ще я й досі не розумів, чому маю її боятися?

Пильно стежачи за кожним моїм рухом, вістова одразу зауважила, що я вже повністю зістриг волосся Меріт, а тому схопила торбу у пазурі і кинула мені ледь не в обличчя, наказавши:

– Швидко! Пхай усе до торби!!!

Вона несамовито кружляла біля мене, б’ючи крилами у повітрі, наче це їй доручили це завдання.

І що вона так тривожиться? Все ж майже зроблено.

Проте як тільки я спробував запхати чималу купу золотих кучерів до торби – почалися кляті труднощі.

Кожне пасемко і волосинка ніби ожили і заворушилися, вперто «відмовляючись» залазити у торбу. Золота маса не трималася купи, вислизаючи з моїх пальців – а в гіршому випадку намотувалася на обидві мої руки ледь не до ліктів, тримаючи таким чином мов у полоні.

О, я аж упрів, намагаючись звільнитися із золотих волосяних тенет і не полишаючи спроб зібрати кляті кучері у кляту торбу! Боровся вже довгенько, доки врешті шевелюра Меріт – що вже частиною Меріт не була – не вивалилася вся до єдиної волосини і обплутавши мої ноги, не звалила мене на долівку.