ЧАСТИНА ТРЕТЯ: Теодор

74

«Може не так і сильно я кохаю Леду?!

І не такий вже й потрібний Лотрії союз з Етаноєм?!».

Ця думка не полишала мене з тих самих пір, як у темному-темному лісі принцесу пригостив якоюсь гидотою темний-темний чаклун, внаслідок чого вона стала жертвою темного-темного прокляття.

Але навіть після того я її не залишив!

Пізніше я, мов якийсь волоцюга, тинявся чужими мені містами й селами, шукаючи того клятого чаклуна, – а коли нарешті зустрівся з ним – той відмовився знімати прокляття та ще і ледь не зламав мені хребта…

Але я все ж продовжив ділити з принцесою всі її негаразди!

Потім ми знову бідували і ледь не голодували, красиво називаючи ті приниження «веселою мандрівкою закоханої пари», внаслідок чого довелося продати прикраси Леди, ну а мені свій добрий меч, щоб хоч мати на що купити трохи харчів і заплатити за поганенький нічліг.

І я її не залишив…

Я захищав свою наречену від купи розбійників, що потовкли мене так добре, що я направду мало не попрощався з життям.

Я захистив її пізніше від незнайомого лицаря у корчмі, який на додаток до всього ще й виявився вовкулакою, себто знаходився під дією прокляття, подібного до тих чарів, якими обдарували спадкоємицю Земель Етанойських.

Я без роздумів назвав ту купу сталевих м’язів, вкритих густим звірячим хутром на ім’я Кристоф, – своїм другом і покірно дозволив йому відвести нас у лігво такої собі Кістяної Відьми, щоб за допомогою магії вона спробувала допомогти моїй нареченій не перетворюватися час-від-часу на велетенську лускато-крилато-хвостату ящероподібну істоту, здатну, напевне, проковтнути за раз вояка в купі з конем.

Так, так! Моя наречена перетворювалася на драконицю: справжню і могутню, здатну літати аж понад хмар і вогнем, мабуть, дихати могла, хоча свідком цього мені бути ще не довелося. Словом, Леда була такою, як споконвіків описували у міфах, легендах, казках та простих оповідках біля згасаючого багаття.

…Я не втік від неї світ за очі не тому, що мене не лякала її драконяча сутність і не тому, що ще міг терпіти її здатність з легкістю втрапляти у різні халепи. І не тому, що мені подобалося, коли вона частенько ігнорує мої застереження чи прохання триматися від чогось або когось! – подалі… Що вона майстерно вміла робити все мені наперекір, а потім ще й переграти якусь паскудну ситуацію так, щоб я сам почувався винним.

Просто…

Лотрія – моя батьківщина і спадщина, – могла обійтися без союзу з Царством Етаной. Пффф, та ми хоч зараз можемо розірвати з ними будь-які зв’язки та ще й піти на них війною!

Але я вже без принцеси Леди жити не зможу…

Ні, жити я б, звичайно, зміг і дуже навіть не погано.

Чому?

Тому-що моє життя не опинялося б під загрозою через спроби захистити її частіше, ніж лунає лайка серед королівської сторожі під час гри у кості.

Мені не доводилося б стикатися з усілякими проявами магії, що після того, як Леда стала моєю нареченою – зробилося невід’ємною складовою мого існування.

Та я прекрасно жив би без усіх цих чаклунів, драконів, вовкулак і магічних артефактів; без травників, що несподівано серед ночі в лісі приходять на допомогу і зціляють тебе кашкою з листочків та відваром з квіточок, проте ти всією своєю сутністю відчуваєш, як від них тхне чарами!

Кістки мої були б цілими, а в ліжку під боком не бракувало б вродливих панянок, з чиїх солодких ротиків я чув би лише слова кохання, а не щось на кшталт: «ти винний у цьому не менше, ніж я!» або «і що нам тепер робити? ми напевне заблукали у цьому лісі, а я так їсти хочу!». Чи ще таке: « і зовсім вони не небезпечні! Ну подумаєш, десять їх і всі при зброї… у тебе он – теж меч є, раптом що!». Але моїм улюбленим було і залишиться: «о, та я тільки подивлюся і все… ну що може трапитися?» і «я ж так хотіла тебе врятувати, тому й вирішила… покалічитися, отруїтися, розбитися, порізатися!..».

Я зміг би жити без Леди.

Але це було б те саме, що жити без серця, з порожнечею в грудях.

А хіба таке можливо? Еге ж.

*****

Покінчивши зі справою, заради якої й відлучився від своїх супутників, зайшовши трохи далі туди, де дерева росли густіше – я звів погляд до неба і вдихнув на повні груди напоєне ароматами лісу нічне повітря. Враховуючи те, що з початком цієї несподіваної…

Ні, краще так: з початком цієї несподівано небезпечної і несподівано довгої подорожі мої ребра частенько були потрощені і побиті, ну а сьогодні в мене – дяка богам! – нарешті нічого не боліло, тому й дихалося мені й рухалося вільно і легко, через що я почувався майже щасливим. Словом, я не мав причин нарікати на долю, а тому навіть те, що високо в небі між кронами дерев я бачив місяць, який сьогодні був ненормально великим і таким насичено-червоним, ніби хтось скупав його у крові… Мабуть, щоб забарвити такого велетня, знадобилася б кров живих істот усього світу!

Це – Драконяча повня.

Позаду мене від багаття долинув веселий сміх Леди і якесь бурмотіння Кристофа. Слабко, але я все ж чув уривки їхньої бесіди і серце моє мимоволі сповнювалося спокоєм.