ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

72

– Я напевне вдам, що нічого не знаю і не зрозуміла стосовно тих «справ», якими ви з Елвеном доволі довгенько й успішно займаєтесь. Просто я якби донька короля цих земель, тому…

Розуміючи, що має на увазі принцеса – я змовницьки підморгнув їй, хоча ніколи й не мав сумніву, що Леда не стане видавати мою незаконну діяльність, щойно повернеться у батьківський замок.

Завершивши свою розповідь, я почувався стомленим і спустошеним. Помандрувавши спогадами тих нині далеких вже днів – я сильно засмутився, що Елвена немає зараз поряд…

– …Але я точно не зможу вдавати, – вела далі дівчина, замріяно блукаючи кінчиками пальців по магічній прикрасі на своїй шиї, – що все почуте не запало мені глибоко в душу. Знаєш, Кристофе, попри те, що Елвен був не надто товариський, коли ми з Теодором перебували у твоєму маєтку – я все ж наполягатиму на тому, аби він теж був на нашому весіллі.

Слухаючи її, я не зміг стримати усмішки, а тоді швидко пояснив:

– Насправді Елвен просто хвилювався за мене і не бажав, аби я наражався на небезпеку.

– І також я не можу прикинутися, що судячи з почутої мною історії – ти, Кристофику, таки звабив учня Кістяної пані, змусивши недосвідченого юнака прослідувати за тобою у вир небезпек. Еге ж!

– Я не змушував його, принцесо! – взявся було заперечувати я – і замовк.

А що я міг сказати на свій захист? Розвів руками, безпорадно усміхаючись: точно як той соб… вовцюган, що принишкнув, підібгавши хвоста, коли наробив шкоди. Отож лишивши за принцесою право як засуджувати мене, так і визнати невинним – я натомість серйозно спитав:

– А чи не дуже твій наречений забарився? Чи не піти мені, принцесо, пошукати його?

Не надто, однак, стривожившись, Леда оглянулася назад і завмерла, ніби виглядаючи постать юнака у темній гущавині лісу, а тоді глянула на мене і сказала непевно:

– Та начебто не так і давно він відійшов, але гадаю, все таки слід піти і пошукати його.

І, ніби оця справа вмить стала найвагомішою у світі – дівчина різко підвелася, закинувши важке чорне волосся, що дедалі більше втрачало вигляд й без того незграбно заплетеної коси, собі за спину і притримуючи поділ подарованої чаклункою Арейн сукні, – наготувалася йти шукати Теодора.

Мов би доля вирішила, що досить з нашої компанії везіння та всіляких гараздів, давши нам копняка у вигляді непроханого гостя

*****

– Я вдень дививсь на небо й вишукував зірки… – почувся раптом мелодійний та виразний голос, що долинув звідкись з темряви, просочуючись у наші вуха, мов колискова.

– Бо що мені ще треба… крім сяйва їх краси? – одними вустами ледь чутно проказала принцеса і тієї ж миті осіла на місце, мов би сили полишили її і ноги підкосилися.

– Що за!..

Я рвучко підвівся, пильно вдивляючись у морок за спиною дівчини, але нікого, кому належав би цей голос – не побачив.

– І кожен день журивсь я, бо міг лише вночі…

Тремтячим, осілим голосом Леда знову проказала:

– …на цятки ті дивитись – і мріяти собі!..

Я не знав, що й думати.

Ми отак сиділи собі біля вогнища і затишно так бесідували, аж поки в одну мить довкола не почало коїтися казна що!

Кожен м’яз в моєму тілі напружився, а вовчі інстинкти підказували, що слід готуватися до нападу. Коли я врешті зумів чітко побачити високу постать, що неквапно рухалася між деревами – голос непроханого гостя зробився вже дуже добре чутним настільки, що я навіть вловив нотки веселості. Чоловік співав:

– Я мріяв полетіти і назбирать зірок…

Знову Леда продовжила рядок, дивлячись перед собою застиглим поглядом:

– Тому купив я крила, але не як в пташок.

Я подумав про те, що десь там, у лісі – сподіваюся, не дуже далеко – блукає юний принц, що відлучився «за покликом природи». Хтозна, чи помітив він уже цього дивака, а чи навіть не підозрює, що ми тут вже не самі. Натомість поведінка принцеси теж неабияк мене тривожила, проте останньою краплею стала поява сивого туману, що спершу оточив таємничу постать у темряві, а тоді потроху потягнувся примарними мацаками до того місця, де перебували ми з Ледою.

Відчуваючи, що ще трохи і нерви мої не витримають цієї непевності – я про всяк випадок вчепився пальцями у свій браслет, щоб бути готовим будь-якої миті перекинутися на вовкулаку, проте дівчина, ніби отямившись від якоїсь омани – часто заморгала, а побачивши мій рух, – заперечно похитала головою.

– Що відбувається, Ледо? – поспіхом, але не голосно спитав я, не зводячи пильного погляду з фігури у темряві, що ніби підпливала у тумані ближче й ближче.

На мій подив принцеса завмерла напружено, зчепивши пальці рук подобою замка і наказала суворо:

– Сядь на місце, Кристофе, і не рухайся!

– Але ж там у лісі – Теодор! Що, як з ним щось…

– Просто послухай мене, будь ласка!

Голос дівчини звучав благально, але без страху, тому у мене не було іншого вибору, окрім як нехотя всістися знову. Напруження не полишило мене і я вдивлявся в обличчя Леди, намагаючись зловити її погляд і зрозуміти хоч щось. Хто такий цей дивак і що йому від нас треба?!