ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

69

Мені лишалося тільки сподіватися, що кров на моєму хутрі і… язику належала оленю, а не якомусь нещасному блукальцю, що трапився мені в лісі. Пожива не допомогла набути людської подоби, зате в голові в мене прояснилося і я збагнув, що мушу повернутися на місце пожежі з двох причин.

Перша: там зостався мій магічний браслет, за допомогою якого перетворитися буде легше і простіше. Друга: я мав знайти учня Кістяної Відьми хоча б для того, аби впевнитися, що з ним усе в порядку.

І ще я хотів йому подякувати за мій порятунок.

Прибувши невдовзі на місце тих вельми неприємних подій я не знайшов ані Елвена, ні свого браслету, – зате довкола палаючих досі руїн хижі скупчилося чимало народу. Там були і воїни, які служили під началом покійного вже Вендела Катулака; і дебелі молодики з королівської гвардії, а також єдиний син того схибленого старого пса.

Вейлан стояв на колінах перед охопленою вогнем спорудою і мало не рвав на собі волосся, дивлячись повними сліз очима на останній прихисток свого батька. Кому, як не мені знати, наскільки сильно цей хлопець любив підлого старого.

Люди метушилися, іржали наполохані коні, потроху опускалися сутінки і на тлі безхмарного, але темного неба вогонь ревів ще дужче й несамовитіше.

Неподалік скупчилися налякані чоловіки й парубки в простих латаних одежах: місцеві мешканці, що, схоже, першими помітили пожежу. Ясна річ, що в охопленій полум’ям хижі навряд чи лишився хтось живий, та все ж один з гвардійців порадився з товаришами і підійшовши до гурту пастухів і лісорубів – сказав тим збігати додому, зібрати всі відра, що лиш знайдуть, – і спробувати загасити пожежу, вишикувавшись шеренгою і передаючи воду від найближчої водойми…

Не те щоб слова цього вояки не були слушними, та все ж сивобородий лицар, намагаючись заспокоїти свого схвильованого скакуна зауважив, що якби і вдалося організувати передачу води від озера, що сховалося в ліску неподалік, то все рівно пожежу не загасити, бо природа цього вогню – магічна, а тому доведеться залучити чаклунів до цієї справи.

Гвардієць не погодився, вимагаючи хоч би спробувати загасити водою і навіть з погрозами гнав отих сільських бідолах до озера; потім між ними зчинилася сварка, поки вогонь продовжував дико ревіти багряною бурею, вистрілюючи іскри навсібіч.

Згорбившись навколішках дедалі голосніше ридав Вейлан і я, кинувши на нього прикрий погляд – розвернувся у стрибку і чкурнув до лісу, оскільки в цьому місці мені більше нічого було робити.

Долаючи чималу відстань лісових хащів на міцних вовчих лапах, я подався туди, де й почалася вся ця невесела пригода – у замок Кістяної Відьми.

*****

Вона чекала на мене…

Кістяна Арейн.

Я причвалав до замку так швидко, стрімголов несучись крізь ліски і ліси; долаючи гірські хребти та безлюдні рівнини, пробігаючи берегами річок і перестрибуючи чималі урвища. Швидше подібну відстань міг би подолати лише хтось, хто мав ще більш не людську сутність, аніж я.

Щойно я ступив за межі магічного бар’єру, яким чаклунка оточила свої володіння і що являв собою завісу майже прозорого туману, який тієї ж миті огорнув мене з ніг до голови – і з чотирьох вовчих лап я раптом опинився на своїх людських кінцівках. Тієї ж миті на мене налетів щільною хмарою вже чорний туман, а торкнувшись шкіри – ковзнув по мені матерією брунатного халату, приємного на дотик.

– Прикрийся, вовче, бо я не маю бажання споглядати твій жалюгідний стан, – мовила прохолодно Кістяна Відьма і направду обернулася до мене спиною, навіть не глянувши: – прикрийся і йди за мною!
Заперечити було нічого: хоч статуру я й мав доволі добру, через що не переймався, опиняючись голяка публічно, та все ж… Гммм! Тіло моє досі рясно вкривали рани від порізів і тих дослідів, якими займалися алхіміки під наглядом лорда Катулака, тому небажання чаклунки мати перед очима подібне видовище було цілком виправданим. А ще я не мав сумніву, що Кістяна Арейн взагалі ледве терпіла мою присутність через те, що сталося з її учнем.

А що Елвена спіткало щось лихе – сумніватися теж не випадало.

Підвівшись, я швидко накинув халат і старанно заткнув поли, аби нітрохи голого тіла не було видно, після чого потюпав босими п’ятами слідом за володаркою замку.

Ми йшли охайними, але порожніми й тихими коридорами, а оскільки я гадав, що вона веде мене до Елвена – бо нащо ж іще я припхався б знову, якщо не для того, аби дізнатися про стан свого рятівника, – то й зайвих питань я не ставив, чемно прямуючи позаду і трохи на віддалі.

Яким же було моє здивування, коли ми врешті прийшли до кімнати – доволі просторої і гарно обставленої меблями з темного горіху, ну а шовки й атлас на широкому ложі, фіранках та скатертинах, м’які килими…

Словом, той, хто тут мешкав – явно був тим, кому вродливиця-магічка намагалася догодити. Але кімната була порожня, а ліжко неторкане і застелене важким оксамитовим покривалом без жодної складочки. Нічого не розуміючи, я обережно запитав:

– Де твій учень, Кістяна пані?

– У мене більше немає учня.

– Тобто?

– Ти вбив його, вовче… Ти вбив Елвена!