ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

68

– Та рукавиця… часом зветься не «Рукавицею Селамуса»? – цілком поринувши в мою цікавенну, хоч і деколи сумну, розповідь, замислено спитала принцеса.
Я теж подумав хвильку, пригадуючи, і кивнув. Тоді Леда захоплено прицмокнула язиком і пояснила, блискаючи великими темними очицями, що ніби ловили відблиски багаття, заманюючи їх у свої глибини:

– Я чула про цю реліквію і не сумніваюся в її могутності та чималій силі. Наш придворний магік Азіл розповідав мені, що «Рукавиця Селамуса» здатна породжувати вогонь… вогонь драконів, але неабияких, а чистокровних. Тих, що були народжені в драконячому царстві в глибинах міфічної Кірікії. А знаєш, звідки цей артефакт здобув свою назву?

Я не знав, але перш ніж приготуватись вислухати розповідь принцеси, яку та вже з нетерпінням збиралася до мене донести – згадав слова Кістяної Відьми про те, що ота Кірікія не така вже й міфічна, і що саме туди невдовзі той підлотник Тхалос збирався затягнути обернену на драконицю Леду. Я поки так і не наважився просвітити й саму дівчину стосовно майбутнього, яке обрав для неї жорстокий чаклун, проте дивлячись зараз в її натхненне й позбавлене найменшої тривоги обличчя вирішив, що дочекаюся іншої нагоди, аби розказати правду.

Отож, з виглядом цілковитого невігластва на обличчі я почухав потилицю і всміхнувся:

– Не знаю, моя добра пані, але з радістю вислухаю цю оповідку.

Дівчина зручніше влаштувалася на плечі коханого, який на відміну від неї досі ще не проявляв абсолютного інтересу до моєї розповіді, – Теодор просто був надто втомлений, аби ловити кожне моє слово і ставити запитання, та все ж…

– Азіл розповідав, що хоч і Забутий для вірувань сьогодення – Селамус колись таки був богом, подателем священного вогню. Тобто «священний» вогонь, це не той вогонь, яким звичний подорожній здатен розпалити багаття, як от ми зараз – і підсмажити собі зайця на вечерю. Ні, ні, ні! Священний вогонь – це вогонь, яким за часів тоді не Забутих ще богів спалювалися жертви у древніх Храмах. Розумієш, Кристофику?

Я завзято кивнув, хоча направду не дуже тямив у вченнях про древніх богів і те, як вони стали зватися Забутими. Змалку я більше вправлявся з луком і мечем, ніж відвідував місцеві Храми, де жерці могли напхати мою голову подібною наукою. А що вже немовлям я ніс на собі прокляття вовкулаки, то чи варто й казати, скільки звичних для решти дітлахів речей – для мене були не доступні? Отож-бо й воно.

– Селамус був відповідальним за те, аби в Храмах та у капищах всіх тодішніх богів священний вогонь спалював жертви, цим самим виявляючи – приймає її певний бог чи богиня, або ж відкидає. Ну, наприклад, якщо туша жертовного оленя в капищі бога мисливства Рухама від опівночі й до світанку так і лишалася цілою, а не обвугленою священним вогнем – це означало, що бог не прийняв жертву віруючих і не виявить свою прихильність на подальших ловах; якщо ж оленя знайдуть спаленим – і якнайшвидше, то можна спокійно розраховувати на милість Рухама. Так само велося і з жертвами решти богів. Селамус єдиний був подателем «іскри священного вогню», яка містилася в його правиці і володіла ще й неабияким магічним сенсом.

Ти спитаєш, Кристофику, чи не міг кожен з богів сам спалювати свої жертви без участі Селамуса, адже напевне в силу своєї божественної природи вони володіли здатністю жбурляти іскри наліво й направо? А дзуськи! – принцеса стиснула малий кулак і піднесла вгору, ніби показуючи, наскільки вагомим те «дзуськи» було і продовжила розповідь: – Прародитель наділив лише Селамуса здатністю через спалені ним жертви обдаровувати богів божественною силою, тому важливість «священного» вогню важко переоцінити.

Що більше жертв смертні на землі приносили котромусь з богів, то більше переваг він мав над рештою… Якщо тому чи іншому богу догодила жертва – Селамус з його волі спалював її, якщо ж ні – то й ні. Як тут не крути, а Селамус, по суті, став тією ланкою, без якої могуття будь-кого з богів могло змаліти в мить ока. Хоч Селамус і виконував свої обов’язки чесно та сумлінно, подаючи священний вогонь так, як належить, проте з часом він запишався, усвідомивши свою вагомість на тлі інших богів. Дедалі більше він проявляв зверхність, відмовляючись виконувати й простіші обов’язки разом з рештою своїх божественних братів і сестер: боротися з різними містичними почварами, наприклад, або ж берегти таємничі магічні практики від смертних, аби ті через свою нерозсудливість не знищили, скажімо, весь світ!

Коротше кажучи, одного разу Селамус відмовився приєднатися до решти в якійсь подібній справі, пояснивши це тим, що й так зробив уже достатньо, безупинно подаючи «священний» вогонь на численні жертви. Природньо, що після подібного котромусь з богів, а саме Віктасу – богу брехні й віроломства, – увірвався терпець і він, блискавично метнувшись до Селамуса, стяв тому правицю своїм важезним мечем…

Подібного ніхто не очікував, тому всі оторопіло завмерли і навіть сам Віктас витріщився на скоєне ним, ніби не мав до того ніякого стосунку. Селамус у відчаї зціпив зуби, затискаючи обрубок правиці здоровою рукою і намагаючись осягнути те, що він щойно втратив свій «священний» вогонь, а разом з тим – і свою важливість.

Першою отямилася Тірсана – богиня життя і відродження. Вона швидко підібрала обрубок руки і наблизившись до Селамуса, обережно приставила його правицю на місце і за допомогою своїх божественних сил – приростила її. Рука дійсно приросла й навіть шраму не лишилося. Селамус зрадів і розцілував Тірсану в обидві щоки, обіцяючи віддячити їй згодом, проте як тільки він за звичкою змахнув рукою, сподіваючись запалити на пучках пальців свій безцінний священний вогонь – правиця його раптом опала, безживно повиснувши вздовж тіла і не викресавши ані іскри.