ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

67

…Алхіміки перетворюють метал на щире золото за допомогою магії; також у вільний від цього важливого заняття час вони шукають спосіб здобути Безсмертя… для будь кого, хто б його не зажадав.

Але для чого купці пропахлих зіллями та реагентами алхіміків знадобився тоді вовкулака – я й гадки не мав, доки один дуже добре знайомий мені ветеран і полководець спокійно не пояснив, підносячи до моїх вуст горнятко з пропахлою цвіллю, але холодною водою, щойно я виринув із обіймів забуття:

– Я давно розгадав твою таємницю, синку, а коли ти вирушив у гори до тієї чаклунки – отримав підтвердження своїх здогадок і негайно почав діяти. Ти обертаєшся завдяки прокляттю, Кристофе, ну а ми за допомогою твоєї крові та магії спробуємо обертати найдостойніших воїнів мого особистого загону на таких, як ти.

Спершу я уважно вивчав його обличчя: старе, помережане зморшками, проте більше від постійних клопотів і тривог, ніж через вік; бачив вицвілі, а колись такі сині-сині очі і геть сиву без єдиної темної волосини бороду… Цей чоловік міг пишатися своєю звитягою і перемогами на полі бою, але мені на це було начхати, адже він перш за все був…

Він був кращим другом мого батька і підтримував нашу родину, коли того не стало.

Він допоміг мені змужніти і продовжити батькову справу, чим я і займався стільки, скільки мені стало сил і терпіння, проте займатися постачанням провізії та зброї, коней і амуніції у військові табори – виявилося не тим, що я прагнув робити решту свого життя.

Він був людиною, до якої я будь-коли міг звернутися по допомогу і бути певним, що допомогу ту отримаю.

Він – лорд Вендел Катулак. Той, хто з часів юності і за все своє життя міг на пальцях однієї руки порахувати, скільки разів пиячив та тупцяв з панянками на бенкетах при дворах вельмож – натомість не знімаючи обладунку та не розлучаючись з мечем!

І зараз ця шляхетна і віддана своїй справі, близька мені людина заявляла, що збирається пускати мені кров доти, доки не створить собі невеличке військо таких самих чудовиськ, як я. Мене тоді не стільки спантеличило те, що дядечко Вендел – як я звик називати його змалку, – дізнався про таємницю, яку навіть мій батько не наважився йому довірити, скільки те, що той собі надумав зробити.

Тому я просто смачно плюнув в це майже рідне обличчя і презирливо розреготався, говорячи:

– А ти певен, старий дурню, що тобі вдасться задумане?! А оті твої… найдостойніші воїни – погодяться на такі досліди?

Лорд Катулак стиснутим кулаком стер плювок зі щоки і тієї ж миті зацідив мені по писку, а тоді таким самим спокійним, по-батьківському терплячим тоном сказав:

– Ти так і не навчився коритися старшим, синку, не навчився їх слухати. Оскільки мені потрібна лише твоя вовча кров, а не згода чи поради – я більше не бачу сенсу з тобою розмовляти. Влаштуйся зручніше, Кристофе, і спробуй трохи відпочити, адже попереду в тебе важка і виснажлива ніч.

І, тріпнувши полами довгого плаща кольору багрянцю, старий сучий син, цей підлий зрадник діловито рушив до виходу, лишивши мене міцно зв’язаним на велетенському, оббитому холодним металом дерев’яному столі, де я лежав абсолютно голим, якщо не рахувати кістяного браслета на зап’ястку, завдяки якому я досі лишався в людській подобі. Вже ступивши за поріг, лорд Катулак обернувся і вдоволено всміхнувшись, сказав:

– А щоб ти був спокійним, синку, поділюся з тобою оцим: більше сотні моїх лицарів, серед яких і найвищі чини – добровільно зголосилися на це магічне перетворення. Веду до того, що може ти та твій батько і вважали тебе проклятим, але я от вважаю тебе безцінним даром і повір, що того дару не змарную!

Він пішов, а я попрощався з ним градом брудної лютої лайки, несамовито намагаючись розірвати пута на своїх кінцівках та нагадуючи про дружбу мого покійного батька, що зв’язувала їх колись. Старий покидьок не озвався.

Я був злий, скривджений і принижений, але також я і боявся. Мені було тоді лише двадцять сім і хоч я вже порозумівся зі своїм «прокляттям», але ніколи не вважав себе непереможним і нездатним померти.

Не те щоб я був боягузом, але й на всілякі подвиги через мою сутність вовкулаки мене не тягло.

І ось я раптом опинився в лапах схиблених магіків на чолі з не менш схибленим битим у численних військових кампаніях псом, що разом зі своїми теж не здоровими лицарями прагнули моєї крові!

Якби Катулак сам не сказав, що вистежив мене, коли я подався до Кістяної Відьми, – я би подумав, що це вона мене і «здала» разом з усіма вовчими атрибутами, ну а так хоч знав, що Арейн ні до чого і що люди старого виродка злапали мене одразу ж після того, як я залишив володіння чаклунки.

Та від цієї думки було не легше, спосіб порятунку з цієї халепи я теж не бачив, тому…

– Стривай, Кристофе! Катулак? Ти сказав – лорд Вендел Катулак?! – раптом смикнулася принцеса Леда, різко подавшись вперед, чим налякала й Теодора, що вже потроху почав дрімати. Мене навіть дещо обурило те, що історія мого нелегкого життя, що передувала… гмммм, звабленню учня Кістяної Відьми – не пройняла його до глибини душі. Дивлячись на мене широко розкритими від подиву очима Леда сказала: – Мені відоме це ім’я. Король… тобто, мій батько, – завжди дуже добре відгукувався про діяльність воєводи Катулака і ставив його за приклад іншим полководцям і генералам, доки… Якщо добре пам’ятаю, лорд Вендел і чимало його відданих воїнів з особистої гвардії загинули у жахливій пожежі за вельми дивних обставин. Ох, і шуму тоді наробилося! Розслідуванням кінця-краю не було: всі і кожен, хто мав хоч якийсь стосунок до справи – намагалися звинуватити одне одного, але справжнього зловмисника так і не знайшли.