ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

66

– Допомогти тобі? – чемно спитав я, виходячи з-за рогу коридору і дивлячись, як рудоволосий юнак років сімнадцяти-вісімнадцяти волочить по долівці велетенський чавунний триногий казан, при цьому лишаючи на блискучих сіро-білих мармурових плитах чималі тріщини й подряпини, а також зчиняючи неабиякий шум.

– Дякую, але тут вже недалечко… Сам дотягну! – чемно відказав хлопчина без тіні сум’яття на обличчі, оскільки я стояв перед ним, загортаючись в довгий оксамитовий халат кольору пурпуру, після чого – сопучи і натужно крекчачи, продовжив сунути казан до дальнього кінця коридору.

Прикро оглядаючи попсований мармур підлоги, я тяжко зітхнув і, склавши руки на грудях, дочекався, щоб юнак затягнув свою ношу за правий поворот коридору, а тоді – зникнувши на якийсь час з очей, – повернувся невдовзі і похмуро оглянув широчезну смугу тріщин і розколин на мармурових плитах. І, перш ніж я вирішив, що зараз він почне волосся на собі рвати через пошкоджену долівку, хлопчина преспокійно випростав праву руку долонею вниз, потім беззвучно заворушив вустами, ледь прикривши очі… Підлогою поповз чорний туман, який витворився просто з повітря, а коли так само раптово він розвіявся – плити на долівці вже знову зробилися цілі-цілісінькі і гладенько виблискували.

Юнак вдоволено кивнув сам до себе, ніби схвалюючи свою роботу, після чого звів на мене глибокі зелені очі, затінені густими чорними віями і привітно всміхнувся, говорячи:

– Я Елвен – учень Кістяної пані! – і, перш ніж я встиг рота розтулити, щоб і собі назватися – хлопчина швидко докинув: – А ти – Кристоф, так? Ти вовкулака, для якого моя наставниця виготовила магічний артефакт у вигляді браслету.

Не знаючи, що на це відповісти, я кивнув, теж злегка всміхнувшись. Учень Кістяної Відьми завів руки за спину і вже розвернувся, з діловитим виглядом крокуючи геть, але я поспіхом гукнув йому:

– Зачекай! Я хочу дещо спитати…

Елвен зупинився, але не обернувся до мене обличчям, а застиг, дивлячись через плече. Розцінивши це як згоду задовольнити мою цікавість, я спитав:

– Чому ти не застосував магію у перенесенні того важезного казана, як зробив це, лагодячи побитий мармур на долівці? Адже видно, що чогось Кістяна Відьма тебе вже навчила.

Помовчавши трохи, юнак посерйознішав і тихо відказав:

– Також наставниця навчила мене, що перш ніж застосовувати магію – треба спробувати залагодити справу самому.

– Але який у цьому сенс?! Нащо тоді взагалі вчитися чарам, якщо все одно доведеться робити все, як звичайні люди. Твоя наставниця, схоже, вирішила з тебе позбиткуватися, даючи такі поради.

– Кістяна пані дуже мудра жінка. Вона сказала, що магія стане в нагоді тоді, коли вже остаточно не буде рятунку… Почувайся, як вдома, Кристофе. Ти – гість у цьому замку, доки потребуєш допомоги.

З цими словами Елвен пішов, так нічого більше не сказавши й залишивши мене в дратівливих роздумах над тим, для чого він все ж вирішив стати учнем Кістяної Відьми, якщо й без чарів не погано тягав важкі предмети самотужки.

*****

– І все? Отак ви й познайомилися? – з недовірою в голосі спитала принцеса і відкусила соковите стигле яблуко.

Я почухав потилицю, а Теодор смачно позіхнув: принца, схоже, не проймала аж така цікавість стосовно того, як я – поганець такий, – звабив учня Кістяної Відьми.

– Ми побалакали того ж дня за вечерею і коли Кістяна Арейн залишила нас, відлучившись ненадовго у якихось своїх магічних справах – ніяковіючи зізнався, що просто не додумався перенести казан у потрібне місце за допомогою чарів, а коли я спитав про це – засоромився своєї не метикуватості, тому й навигадував дурнуватих порад, яким нібито вчила його наставниця. Він так і зізнався, що коли надто захоплений якоюсь справою – часто забуває, що вже вміє трохи чаклувати.

– А ти що на це?

– Я сміявся.

– А він?

– Сміявся разом зі мною.

– Доволі романтичний і кумедний початок.

Я знову поворушив гілля у вогнищі патичком і, пригадуючи ті давні події, мовив дещо сумно:

– Все почалося не з того, принцесо. Початок наших стосунків виявився геть не романтичним і точно вже не кумедним, та все ж Елвен врятував мені життя, натомість принісши в жертву ледь не все, що мав.

Він втратив самого себе!