ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

65

– Що ті двоє? – спитала чаклунка, не дивлячись на мене і продовжуючи оглядати свій безцінний скарб.

– Планують весілля, – сказав я байдужно і присів поряд, одразу ж скривившись від одного погляду на оте легендарне «плетиво богів», а точніше те, з чого його невдовзі почнуть плести.

І було ж чим гидувати, адже волосся Меріт, щойно Арейн відкрила торбинку і просунула долоню в ту купу – ніби ожило і почало саме намотуватися на її пальці і зап’ясток, ворушачись, мов би під водою. Моторошним здавалося ще й те, що кожнісінька волосинка добре проглядалася, наче навмисно відокремлюючись від загальної купи, чим скидалася на тонюсінького черв’яка.

– Ну й гидота! І ти справді знаєш, що з цим робити?

Кістяна Відьма спробувала скинути волосся зі своєї руки, іншою намагаючись запхнути всі до єдиної волосини в торбу, але виходило в неї не дуже, бо чіпкі «черв’ячки» випиналися вгору і вже обвивали все передпліччя чаклунки. Дратівливо труснувши рукою, вона сказала:

– Я знаю, як перетворити цю купу в могутню магічну зброю, але ваша компанія наробила тут такого галасу, що мені годі й зосередитися на справі. Чи не час тобі, вовче, разом зі своїми друзями вшиватися з мого замку?

– Яка ти не гостинна, Кістяна пані. Але якщо підсобиш трохи з мандрівкою назад до лісу, де ми лишили наших коней… Тобі ж під силу подібне чаклування?

Арейн кивнула і зуміла таки струсити всі волосини з руки і запхнути у торбу, міцно стягнувши зав’язки.

Глянула на мене весело і спитала:

– Тебе ота парочка на весілля не запросила?

Як же мило з її боку длубати рану в моєму серці!

– Ні, але я не втрачаю надії.

Арейн втішно поплескала мене по плечу і підвелася, притискаючи торбинку до грудей, наче комусь би заманулося відібрати у неї ту волосяну гидку купу. Сказала діловито:

– Можеш сказати своїм друзям, щоб приготувалися вирушати у зворотній шлях. І хай дівчина не забуде забрати своє насіння!

Я спохмурнів і розгублено кліпнув:

– Яке ще насіння?

– Насіння квітів! – дратівливо відказала чаклунка, нетерпляче поглядаючи на закохану парочку.

Я й надалі не розумів, до чого тут квіти і їх насіння, але кивнув у відповідь, ну а що мав я ще важливе питання, то поквапився його поставити:

– Ми вже зараз заберемося і дамо тобі спокій, але спершу мусиш мені дещо пояснити! Про які «чотири крила» ти говорила мені, готуючись віддати Леді артефакт? Адже якщо вона носитиме його, то Драконяча повня на неї не вплине, так?

Обличчям Кістяної Арейн знову ковзнула тривога, але за мить вона байдужно кинула, смикнувши худеньким плечем, мов вередливе дівча:

– Я сама не знаю, що тоді говорила… Краще йди і скоріше поквап отих двох! Оту свою пристрасть хай прибережуть для весільного бенкету.

– Та добре, добре.

Я справді поспіхом рушив до юної пари, що таки наче й забула про існування ще когось, цілком занурившись у свої почуття. І хоч мені не зручно було їх тривожити, та все ж…

– Ваші Високості, у вас ще буде вдосталь часу… гм, лише для вас двох, але Кістяна пані хотіла б, аби ми вже дали їй спокій і якнайшвидше забралися з її замку, адже ми й без того вдерлися у її володіння без запрошення, тому…

Я не договорив, бо ще й не встигнувши наблизитися до них – мало не був збитий з ніг, коли принцеса раптом облишила свого нареченого і підбігла до мене, міцно й без зайвих церемоній обійнявши і кричачи прямісінько у вухо:

– Дякую, Кристофе! Дякую! Дякую! Дякую!!!

Я непевно опустив долоню на стан дівчини, розгубившись, але радіючи, що про мій внесок у успіх цієї справи теж нарешті згадали. А коли ще й принц наблизився і опустив долоню мені на плече, сказавши: «Так, друже, дякую тобі за все!» – я відчув, як горло мені стиснуло від розчулення й надлишку емоцій.

Та пішла вона, та Арейн з отим гидким волоссям! Мені нарешті перепало трохи ніжностей від моїх юних друзів, тому я не збирався руйнувати цю чарівну мить. Тільки спитав обережно:

– А на весілля запросите?

І треба ж було саме в цю хвилину Кістяній Відьмі оповити нас чорним туманом і випхати зі свого замку, навіть не кинувши пари слів на прощання та ще й позбиткувавшись з мене.

Словом, ми так і опинилися втрьох серед лісу на тому самому місці, звідки Леда шугнула в небо на могутніх крилах дракониці, прихопивши й нас із Теодором. Коли клуби туману довкола нас розсіялися, обоє моїх друзів раптом відскочили від мене і в один голос зойкнули:

– Запросимо, якщо прикриєшся!

Принцеса сором’язливо відвернулася, сховавши обличчя, а разом з тим і усмішку на грудях в нареченого; сам хлопчина теж делікатно відвів погляд убік, ніби між іншим сказавши:

– О, наші коники нікуди й не ділися.

Швидко оглянувши себе, я різко опустив долоні нижче поясу і брудно вилаявся в думках, бо стояв голий-голісінький, якщо не брати до уваги чобіт!