ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

63

– Тримаю тебе, друже!

– Прикрийся!..
Мої слова прозвучали дещо запізно, адже ми з Теодором більше не падали, будучи «кинутими», але не сильно – на мармурові плити майданчика перед замком Кістяної Відьми. Я відкотився від принца, відсмикнувши руку і одночасно оглядаючи її: авжеж я знову набув людської подоби, щойно мене торкнулася магія Арейн. Всміхнувся думці, що якби взяв із собою Елвена у цю мандрівку, то він би напевне почав ревнувати, адже я вкотре вже лишаюся голяка на публіці. Хехех!

Втім, мій веселий настрій миттю здимів, варто мені було пильніше придивитися до юнака, що насилу зіп’явся на ноги. Трясця! Меріт таки встигла добряче його потовкти.

Одіж принца була подерта і в деяких місцях взагалі висіла клаптями, проте найгіршим було те, що на тілі за тими дірами виднілися глибокі подряпини й рани, які сильно кривавилися. Не інакше як їх було завдано гострими кігтями відьми, а може бути – й іклами. Та й загалом виглядав Теодор страшенно змученим і виснаженим, але навіть будучи ледь живим, він міцно притискав до грудей блідо-жовту торбу з волоссям, так потрібним схибленій Кістяній сучці.

Направду забувши про свій далекий від пристойного вигляд, – я одразу ж кинувся до хлопчини, щойно той похитнувся знесилено і вже був припав би на коліно, та я встиг підтримати його під лікоть. Ледве розтуливши закривавлені вуста, Теодор прохрипів, дихаючи важко і з присвистом:

– Дякую, що встиг, друже…

Винувато похитавши головою, я відказав ледь чутно:

– Не встиг я… Якби опинився у Вежі Безсмертної раніше – та потвора так би тебе не покалічила. Мені шкода, мій добрий принце!

Теодор Лотрійський раптом впхнув торбу мені в руки, а сам відступив і закашлявся кров’ю, відвертаючись і судомно здригаючись всім тілом.

О, це вкотре підтвердило, наскільки серйозними були травми мого юного друга. Відкинувши кляту торбу геть, я спробував змусити бідолаху лягти хоч би на долівку, напевне здогадуючись, що в нього потрощені ребра з обох боків, а може й легеня пробита. Тільки-но мені це вдалося і кашель принца трохи стих – я суворо наказав йому не рухатися і чекати мого повернення, а сам чимдуж помчав у бік «лісу» бронзових статуй, на ходу волаючи гнівно:

– Арейн, стерво ти таке! Негайно тягни свою двохсотліню дупу сюди і рятуй спадкоємця Лотрії!!!

*****

Не знаю, скільки я отак блукав володіннями жорстокої чаклунки, проте якоїсь миті мені здалося, що довбані бронзові постаті ніби навмисне виростають на моєму шляху, плутаючи і змушуючи обирати хибний напрямок.

Не маючи іншого вибору, окрім як знову пов’язати шмат тканини, здертої з бронзового витязя, рельєфним м’язам якого навіть я міг позаздрити – довкола стегон, я взявся поперемінно кликати то Леду, то Арейн, але ні принцеса, ані Кістяна Відьма не відгукувалися.

Там, на майданчику мій дуже сміливий, але не надто везучий друг потребував негайного зцілення; ну а що зцілення це повинно мати магічну природу – це вже беззаперечна істина.

Коли я врешті вибрався з «лісу» статуй, то майже одразу опинився в саду.

О, садочок цей мав чим порадувати око випадкового гостя на кшталт мене, проте я не квапився втішатися барвами й ніжністю пелюсток всіх можливих форм пам’ятаючи, що навіть найреальніші речі чи ж події у володіннях Кістяної Відьми можуть виявитися звичайнісінькою ілюзією. Такою ілюзією, як мій Елвен, наприклад…

А втім, хоч той «підмінок» і був витворений чарами, та боки він мені встиг нам’яти дуже не ілюзорно!

Отож я простував вимощеними акуратними доріжками, а дрібний гравій вельми гостинно колов мені голі п’яти. Шкода, що оті статуї не мали на собі і якоїсь взуванки, бо я би прихопив пару чобіт.

Всипані цвітом гілки кущів і дерев змушували час-від-часу пригинатися, а оскільки траплялося це доволі часто, то вже почало мене дратувати і я продирався крізь оті квітучо-пахучі зарості будучи вже дуже злим і вельми неделікатно обламуючи та відкидаючи гілля зі свого шляху.

І хай мені трясця, але кожна гілочка й листочок,.. кожнісінька опала пелюсточка миттю на моїх очах здіймалися в повітря, підхоплені легким чорним туманом – і приростали назад, наче їх і не торкалася моя жорстока рука.

Що-що, а свій сад Арейн любила не на жарт, якщо від подібного ставлення оберігала його магією.

Ще з більшим роздратуванням ламаючи й шарпаючи зарості на своєму шляху, я врешті вибрався на доволі простору місцинку, мощену біло-рожевими мармуровими плитами з фонтаном в центрі, оздобленим плитами тих самих кольорів. Довкола рослинності й цвітіння не поменшало, але на цьому острівці гілки принаймні не пхалися мені в очі та не дряпали шию і обличчя. Я вже було зібрався піднятися на оте підвищення, радіючи можливості ступити на рівну й гладку поверхню, коли кліпнувши – раптом побачив перед собою принцесу Леду.

Її Високість майбутня королева Етаною, мов захоплене грою мале дівчисько, сиділа просто на долівці, підібгавши під себе ноги і захоплено пересипала в долонях щось дрібне, блискуче і чорне. Здавалося, ніби ніщо у світі її не турбувало і не тривожило…

А мало б тривожити!

Не довго думаючи, я рішуче рушив уперед і зібрався підійти до дівчини, але так і завмер, не зумівши й торкнутись ступнею біло-рожевих плит. Спробував ще раз, але знову ніби наштовхнувся на якусь невидиму оку перепону. Відійшов трохи вбік, але знову не зумів пробитися до принцеси.