ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

62

Он воно що! Мені аж подих перехопило від усвідомлення того, як насправді розвивалися події у Вежі Безсмертної за участі Теодора і чаклунки Меріт…

Всі фрагменти мозаїки потроху склалися в моїй голові і загальний стан речей був приблизно отаким: юний Тео Денлок таки зумів – о, диво! – зістригти волосся сплячої відьми і скласти його в торбину, аби воно не втратило свої магічні властивості. Власне, оцю торбу зі «скарбом» він і мав зараз на спині, через що й скидався мені на равлика.

Далі, що було саме собою зрозумілим і раніше, Меріт прокинулася і напала на бідолашного хлопчину, який виявився геть не готовим до сутички із супротивником подібного штибу, тому і чкурнув швиденько… у вікно.

Дивом вцілівши і не впавши у болотяну смердючу чорноту – Теодор примудрився ще й ношу свою не впустити, ну а Меріт… А що ж зробила відьма? Невже вона…

Я придивився пильніше, сильніше вихилившись з вікна і насилу протиснувши туди широкі плечі, після чого підтвердилися одразу дві мої прикрі здогадки.

Перша: Меріт таки стрибнула, а чи випала у вікно разом з принцом і тепер борсалася у болоті, то виринаючи, а то зникаючи у його смердючих водах. Оскільки міці та витривалості їй не позичати – мине не так і багато часу, як вона зуміє дістатися до стіни і почне видряпуватися, точно по-павучому, назад до вікна – натрапивши на своєму шляху на нещасного юнака.

Друга: не знаю, чи давно Теодор там висів, проте очевидно, що сили його майже вичерпалися і він от-от впаде вниз, однаково не уникнувши зустрічі зі сплячою «красунею» Меріт, чиї коси так неввічливо позичив!

Не одна, а цілих три блискавки майже одночасно розітнули темряву неба над Вежею Безсмертної – і я, вловивши на мить осяяне та перелякане обличчя принца – зрозумів, що більше зволікати не можна. Хай що судилося нам богами чи ж їхніми більш ранніми версіями, яких ми звикли називати Забутими – я все ж волію ризикнути і спробувати хоч якось зарадити цій халепі.

Ох, Леда мені не пробачить, якщо я дозволю її коханому загинути.

Ну а Елвен не пробачить мені, якщо я раптом загину вкупі з принцом!

*****

Я вистрибнув з вікна і полетів головою вниз одночасно з Теодором, затерплі пальці якого нарешті відпустили кам’яний карниз муру, за який він так відчайдушно тримався.

Загинемо – і нехай! Я прожив не погане життя і хоч не всіма своїми рішеннями можу пишатися; хоч частенько відчував ворожість до себе з боку оточуючих через свою звірячу сутність – шкодувати я буду хіба лиш за тим, що так мало встигнув набутися з Елвеном, доброта й розуміння якого колись направду зцілили мою душу, а ще не дозволили остаточно втратити здоровий глузд, перетворившись на чудовисько ще гірше за те, яким я тоді вже був.

Ми падали не так і довго, але стрімко. І в цьому нестримному падінні я зумів таки на мить припасти всіма чотирма вовчими кінцівками до муру і, з силою відштовхнувшись та випрямивши хребет у шаленому стрибку – хапнути падаючого принца за передпліччя. Тепер ми падали ще швидше, перекидаючись у повітрі і коли перед очима в мене все раптом потонуло в густій непроглядній чорноті – я не злякався і не подумав, що то ми вже шубовснули в смердючі води болота, а навпаки заспокоївся, бо збагнув, що обох нас підхопив та м’яко обволік чорний туман.

Кістяна Відьма нагодилася дуже вчасно.