ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

61

Вдоволений зловтішний смішок Арейн ще лунав у моїх вухах, проте темрява перед очима набула чітких обрисів і барв. Нуууу, барвистого довкола явно бракувало, але чого ще чекати від обителі ще однієї старої відьми?

Саме так! Кістяна пані за допомогою чарів перенесла мене просто у Вежу Безсмертної і я, завмерши посеред єдиної кімнати на вершині – не знав, що і думати…

Ложе, на якому мала б спочивати мирним сном довгокоса Меріт – було порожнім!

Срібний кинджал з обсидіановим руків’ям, що виблискував чорнотою – валявся на долівці біля однієї з ніжок широкого ложа; торбини зі шкіри семи мертвонароджених немовлят взагалі не було.

Його Високості принца Теодора Лотрійського теж ніде не було видно і ідей, куди він міг подітися – я також не мав!

Те, що у кімнаті було – не надто радувало і робило мій настрій ще похмурішим…

Тому що тут жахливо смерділо чимось затхлим, злежаним та – не побоюся цього слова, – давно мертвим й таким, що вже почало розкладатися. Бо ті нечисленні речі, які прикрашали невеличку кімнатчину – частково були потрощені, а частково розкидані по долівці, що наштовхувало на думку про боротьбу двох супротивників.

Ну не вітер же вчинив такий розгардіяш, увірвавшись через вікно!

І де, на всіх Забутих, наречений Леди?! Не могла ж Кістяна Відьма послати мене на допомогу юному Тео… запізно?

Щось однаково сталося тут, доки я боровся з «підмінком», от тільки зрозуміти б, що саме. Я розгублено роззирався, ковзаючи поглядом по кімнаті і вихоплюючи з півмороку то скинутий на долівку бронзовий свічник, то чималий шмат сірої тканини, який був колись чи то фіранкою, а чи покривалом – зараз же валявся під ліжком у калюжі чогось… Це ж не може бути кров?!

*****

Мої думки гарячково металися у голові, мов дрібні мишки, несподівано помічені голодним котом.

Меріт немає. Теодора теж немає і торбина зникла. У кімнаті наявні сліди боротьби, а також кров: людська і свіжа, проте кому вона належала – принцові чи чаклунці, – сказати не міг навіть я, хоча мій ніс вовкулаки напевне мав би це виявити. Якщо хлопчина таки зумів зістригти волосся Меріт і сховати його в торбу, то цілком імовірно, що вона відчула це, прокинулася і напала на нього.

Почалася сутичка і хтось когось поранив – поранив до крові.

А далі, на всіх богів, що сталося і куди вони поділися?

Цей запах не давав мені спокою. Так, тут не прибирають, не наводять лад тай узагалі це приміщення мало скидалося на придатне для життя, та воно і не дивно, бо його мешканка не потребувала їжі, чистого одягу та води для купання; свіжої постелі і всього того, без чого звичайним смертним не обійтися.

Не те щоб я міг довго протриматися без їстівних запасів та побутових благ, принаймні – не у своїй людській подобі. До того ж Елвен не терпів, коли я брудний та погано пахну.

Навіть коли мене вкривала густа шорстка шерсть вовкулаки!

Тому й попри десятиліття пилу і бруду, що шар за шаром накопичувалися в цій кімнаті – тут не мало так жахливо тхнути мертвечиною.

Якесь чуття спонукало мене підійти до вікна, а точніше грубо видлубаного у стіні отвору аркоподібної форми без ставнів та будь-якого натяку на штори. Через цей отвір просто мені в об… морду війнуло холодним вітром і я нарешті зрозумів, що сморід, який важкою ядучою хмарою стояв у кімнаті насправді не мав свого джерела всередині приміщення, а потрапляв сюди ззовні!

А як же інакше? Вежа Безсмертної стоїть посеред болота, ну а де ви колись внюхали болото, що пахне фіалками? Еге ж! Та все таки аж настільки огидно воно не мало тхнути.

Я зробив ще крок уперед, збираючись визирнути з вікна і… напевне брудно вилаявся б, коли під лапою у мене щось хруснуло, неприємно кольнувши ступню, проте натомість я лиш обурено заскавулів по-вовчому. Все ж тут не завадить добряче прибратися.

Діставшись таки до вікна, я переконався, що ззовні сморід врази сильніший та нестерпніший, ну а пейзаж довкола… звичний для подібного місця. Похмуро. Вогко. Лиховісно. Огидно і майже нічого не видно через темніші темного хмари, що важко зависли над Вежею. Направду темрява була такою непроглядною, що майже зливалася з непролазними лісами, які оточували болотисту територію, тому я навіть не міг точно сказати день зараз, чи вже ніч.

Гаразд! З отим жахливим смородом я розібрався і виявивши його джерело – мав би врешті заспокоїтися, але щось мені все ж муляло та шкребло на душі.

Куди?! Ну куди міг подітися принц?

Подумавши ще хвильку і розгублено роззирнувшись кімнатою, я вирішив ще постояти трохи біля вікна, спершись дужими передпліччями на не надто широке підвіконня і оглядаючи цю гиденьку місцинку. Хоч я і перебував зараз у подобі вовкулаки, але все ж пересувався на двох нижніх кінцівках і почувався доволі зручно. Якби зараз хтось увійшов до кімнати, (гм: вхід же лиш один – через оце саме вікно, але нехай!), то дивлячись збоку вирішив би, що я направду дихаю свіжим повітрям, трохи вихилившись з вікна.

Аякже, подихаєш тут.

Ще за мить, коли я вже збирався відступити вглиб кімнати і ще раз оглянути скупі пожитки Меріт в надії віднайти хоч би натяк на те, що сталося з юним нареченим принцеси Леди – небо саме вказало мені вірний напрямок.