ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

54

– Надто довго, – похмуро мовила принцеса Земель Етанойських, спираючись на борт і дивлячись на хвилі, які утворював ніс корабля, розсікаючи річкову гладь. Вітер куйовдив її волосся, яке вона, приводячи себе до ладу в моєму маєтку, чомусь вирішила не заплітати в косу або якусь іншу подобу зачіски, лишивши довгі пасма кольору ночі вільно струменіти по спині. Підозрюю, що коли їй трапиться нагода глянути на себе в дзеркало – про своє рішення Леда добряче пошкодує.

Поки Теодор відпочивав трохи у відведеній нам на час переправи не надто просторій каюті, будучи ще не зовсім здоровим, (те, як цей хлопчина взагалі вижив після тієї лихої пригоди, що трапилася з цими двома на рівнинах поблизу Кілоса – досі лишалося для мене неабиякою загадкою), – ми з принцесою воліли насолодитися прохолодою літнього вечора, що тут, на правобережжі повноводної Скресли була особливо приємною. Я стояв трохи на віддалі від особи королівської крові, аби не видатися грубим та нешанобливим, але достатньо близько, щоб добре чути і бесідувати з нею. І я зрозумів, що мала на увазі Леда, тому одразу відповів:

– Той лісовий масив, де мешкає Кістяна Відьма – доволі дика і ледь не безлюдна місцевість, а торговим судном по течії річки ми в найкоротший термін дістанемося до тих хащів і вже цієї ночі продовжимо шлях до лігва Арейн. Повір, принцесо, що це єдиний найшвидший спосіб. Якби я з власної потреби добирався до Кістяної пані, то дорога туди зайняла б у мене щонайменше тиждень, хех… А якби я ще й Елвена з собою взяв, то й цілих два тижні.

Я говорив напівжартівливо, проте Леда не всміхнулася. Глянула на мене виразними карими очима і мовила, ніби вибачаючись:

– Знаю, Кристофе і все розумію, але в мене справді обмаль часу… А якщо твоя Кістяна знайома відмовиться мені допомогти? Зворотній шлях до замку Рожевих Скель буде ледь не вдвічі довшим, а тоді вже настане клята Драконяча повня і я… Тоді мені вже ніщо й ніхто не допоможе.

Я насилу стримався, аби не забути про норми поведінки і по-дружньому не накрити долоню принцеси своєю рукою – стільки відчаю і смутку чулося в її словах, а ще більше відображалося на обличчі. Та ще дужче мені кортіло з-під землі дістати того сучого сина Тхалоса Рубіара і подерти його на такі дрібні клапті, щоби їхня кількість дорівнялася до безлічі зірок на небі!

Подумати тільки: отак перекреслив життя юної дівчини таким потужним прокляттям, а сам кудись завіявся. Я ніколи раніше не чув про жевжика на ймення Тхалос Рубіар, проте одразу ж відчув певну спорідненість чарів мого прокляття і тієї магії, що струменіла в жилах юної Леди. До речі, це було другою причиною, чому в тій корчмі я втрутився і забрав її. В будь-якому разі про силу і способи протидії драконячим перетворенням принцеси краще розповість Кістяна пані і, можливо, й про Тхалоса докине кілька слів, оскільки я не сумнівався, що той поганець чаклун – і неабиякий, тому не дивина, якщо Арейн стикалася з ним десь у тих їхніх… чаклунських общинах. Хоча… Пригадуючи, якою відлюдницею є Кістяна Відьма і як вороже вона ставиться навіть до тих, хто ділить з нею рід занять – у неї теж може не виявитися ніяких відомостей. Наразі єдине, що я міг зараз зробити, – це спробувати підбадьорити бідолашну дівчину, компанія якої робилася для мене дедалі приємнішою, тому я впевнено всміхнувся їй і сказав:

– І все ж, моя пані, надії втрачати не слід. Ближче до опівночі ми направду зійдемо з корабля, а на світанку – якщо їхатимемо без зупинки, – то мусимо вже бути в помешканні Кістяної Арейн. Я клянуся зробити все, від мене залежне, аби переконати її тобі допомогти, якщо раптом вона вирішить вказати нам на двері.

Леда кисло всміхнулася і кивнула, та я розумів, що мої слова ані трохи її не заспокоїли, тому додав поспіхом:

– А ще в тебе є просто неймовірний наречений, який ладен хоробро слідувати за тобою у вогонь чи воду без роздумів, тому що безтямно тебе… Словом, на Теодора Лотрійського можна покластися… Так.

Я непевно кахикнув в кулак і замовк, адже від згадки про нареченого обличчя дівчини зробилося суцільною маскою відчаю і всього, що тільки являє собою зневіра.

– Так, Кристофе, – здавленим голосом відказала принцеса, – Тео справді неймовірний, але краще було б нам ніколи не зустрічатися. Ти лиш подумай: його рани ледве-ледве зажили, а я вже наступного ж дня втягую нас у наступну небезпечну пригоду, яка невідомо ще чим закінчиться… Нічогенька з мене наречена, неймовірно «турботлива». Еге ж!

Я, трясця, справді більше не знаходив слів, які б змусили цю бідачку розгледіти хоч щось хороше в тій купі лайна, що так раптово звалилася їй на голову, затягнувши заодно й всіх тих, кому не пощастило опинитися поряд, тому просто замовк і дозволив принцесі роздивлятися людей, що разом з нами мандрували у своїх справах.

Погляд Леди зараз зупинився на дівчинці років чотирьох-п’яти з кумедними білявими кісками, яка разом з матір’ю стояла біля борту з протилежного від нас боку і так і підстрибувала на її руках, захоплено показуючи пальчиком на щось у воді. Вітер шарпав їхню простеньку одіж, а на згині ліктя в жінки був не надто тугий вузлик і виявилося б не дивиною, якби це були єдині пожитки, що вони взяли з собою в дорогу. Трошки їжі і улюблена лялечка малої для забав – навряд чи туди вмістилося б більше речей. І попри свій ледь не убогий, хоч і охайний вигляд – обличчя матері і її крихітної донечки світилися радістю.

І я міг би закластися на свій кістяний браслет, який був ледь не найбільшим моїм скарбом, що знаю, що зараз відчувала Леда, дивлячись на цих двох та й решту люду, що перебував на палубі: заздрість! Принцеса заздрила безтурботності та легкій втомі на обличчях цих подорожніх, хоча в кожного з них напевне були власні клопоти, які вони все ж не квапилися безцеремонно звалювати на когось стороннього.