ЧАСТИНА ДРУГА: Кристоф

52

«Не люблю, коли люди бачать мене в такому стані!»

«Не терплю, коли без дозволу беруть мої речі!»

«Я не… ненавиджу, коли до мене підкрадаються ззаду і зрадницьки завдають удару по голові. Мені від цього нічого не станеться, та все рівно неприємне відчуття»

Я відчував, як простір довкола мене ніби стискається, хоча насправді це мені було ніде в своїй перетвореній подобі в межах цієї убогої комірчини. Хоч я і рухався звично, та все ж крок вперед намагався зробити повільно та й кігтисту долоню простягнув дуууже не спішно, сподіваючись, що цей жест зрозуміють без зайвих пояснень.

Визнаю, що я сам винен в усій оцій дурнуватій ситуації, але я просто мусив втрутитися вчасно, поки юна спадкоємиця Етаною не опинилася в ситуації в рази гіршій та небезпечнішій. Хіба мав я спокійно спостерігати, як до особи королівської крові тягнуть свої брудні лапи купка пропотілих п’янчуг? Звісно, я втрутився і натомість простягнув до панянки, яка, до слова, сама і вельми завзято вскочила в цю халепу – свої «лаписька», за що і отримав по голові. І роби після цього добрі справи… Тьху!

І ось ми тут.

*****

Я впевненіше наблизився до цієї парочки, яка мимоволі зробилася свідками мого вовчого «я». І хоч в карих очах дівчини я не помітив страху – вираз обличчя юнака за її спиною зробився дещо полохливим.

Ооооо, тільки б обійшлося без всіх оцих: не бійтеся, я вас не скривджу! – або: розумію, що в це важко повірити, але не говоріть нікому, що ви сьогодні бачили…

Так, дівчина не виказувала страху, хоч від побаченого зіниці її розширилися настільки, що райдужки здавалися ледь не повністю чорними. Але я не відчував у ній страху чи паніки, – лише трошки здивування.

Можливо, причина в тому, що принцеса мала дві подоби так само, як і я? Тим краще для всіх нас.

– Як ти це... як ти це робиш? Твій голос – у моїй голові.

О, я добре розумів, про що вона питає, але наразі не вважав необхідним задовольнити її цікавість. Натомість повторив наполегливіше:

– Поверни мені браслет!

Я стояв достатньо близько, аби принцеса лише простягнула руку, щоб вручити мені прикрасу, проте вона для чогось ступила ще крок вперед. Помітивши це, юнак у неї за спиною ніби скинув із себе заціпеніння і миттю виступив уперед, затуливши дівчину собою. Що ж, це виглядало доволі сміливо і героїчно, хоча й було геть зайвим, бо я й надалі не збирався шкодити нікому з них.

Цей білявий парубок, до речі, був нормальним чи, якщо можна так висловитися, – звичайним. Тобто в його сутності я не відчув ані натяку на магічні зміни або втручання: проста людина з природніми потребами та посередніми здібностями. Хоча, якщо так подумати, то юнака робило особливим вже те, що він не гепнувся на долівку без тями, щойно побачив мене в усій моїй вовчій красі. Та якщо брати також до уваги те, ким була його супутниця, то хтозна яких дивацтв він уже встигнув надивитися. В будь якому разі тримався він непогано, аби лише не надумав зчинити бійку, бо я тоді ще й удар по голові йому пригадаю.

– Ледо, тримайся за мною і нічого не говори з цією… з цим… Ох, просто не рипайся і дозволь мені діяти самотужки!

«Гммм… Дійсно вельми сміливий хлопчина та й ім’я принцеси мені одразу припало до душі, щойно я почув його вперше – ще до того, як отримав по макітрі. Леда. Ле – да! В самому звучанні відчувається таємничість і велич! Таку важкувато буде підкорити, мій юний, хоч і сміливий, друже».

О, таки важкувато і дуже!

Я не уявляв, як виглядає посмішка на моїй вовчій морді, (певен, що паскудно), але в душі реготав, мов скажений, коли на прохання юнака мовчати і триматися позаду – панянка миттю випхалася наперед і простягаючи на долоні мій браслет, схвильовано спитала:

– Ось, я повертаю. Розкажи, будь ласка, як… як це з тобою сталося? Чому… чому ти такий?

«Заплющ очі, принцесо, або краще взагалі відвернися, – знову пролунав мій голос у її голові, – бо щойно я торкнуся браслета…»

Я забрав прикрасу, а вуста Леди склалися в протяжне «ооооо!», юнак же у неї за спиною обурено лайнувся, оскільки я знову набув людської подоби, себто – мою голизну не приховувала навіть шерсть вовкулаки .

– То що, мої юні друзі: продовжимо наше несподіване і поки не вельми приємне знайомство?

Принцеса не зводила очей з мого лиця, боячись, видно, ковзнути поглядом «не по тих» місцях, хоч невдовзі в обличчя мені не дуже чемно прилетіла сорочка, яку її супутник поспіхом стягнув із себе і кинув мені, бажаючи, аби я прикрився.

Безперечно я був ширший за нього в плечах та й взагалі статурою, тому й не намагався втиснутися в цю одежину, зате зумів сяк-так пов’язати її на стегнах: згодиться, поки хтось із них не принесе мені мій плащ, який висів біля столу в залі, де я не так і давно мирно попивав винце та спостерігав за виставою, яку влаштувала королівська донька. Побачивши це, хлопець закотив очі під лоба і кинув недбало:

– Навіть не думай мені її повертати: залиш собі!

– Пробач, що Теодор вдарив тебе по голові і що я так не чемно з тобою повелася… спершу. – Принцеса продовжила пильно вдивлятися в моє обличчя, голос же її злегка тремтів. – Я не знала, які в тебе наміри, а Теодор мене захищав.