ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

51

Отже, знову Летиція.

Мабуть, на якийсь час я втратила свідомість від справедливого шоку і обурення, бо коли сприйняття моє дещо прояснилося, то «благородний» лицар уже без особливих труднощів ніс мене, закинувши собі на плече, мов який снопик, невідомо куди. Перш ніж я знову почала вовтузитися і кричати, мені прийшла геть недоречна думка: адже цей молодик має бути набагато сильніший за Теодора, якщо з такою легкістю впорався зі мною.

Але хіба це щось змінює?

– Негайно відпусти мене, покидьку! Постав на землю, падлюко! Постаааав!!!
На моє превелике здивування незнайомець справді зупинився і поставив… гм, я б навіть сказала – злегка «кинув» мене на долівку і весело сказав:

– Ойййоой! Хіба личить принцесі кидатися такими брудними словами, та ще й на адресу свого рятівника?

Ледве втримавши рівновагу, я не дуже м’яко припала спиною до стіни позаду себе і роззирнулася тривожно, здмухуючи прядки неслухняного волосся, що геть вже вибилося з коси, поки цей добродій ніс мене вниз головою, – і тепер лізло в очі, заважаючи роздивитися обличчя незнайомця. Не на радість собі я також швиденько відмітила, що він приволік мене до якоїсь напівтемної тісної комірчини і відстань між нами дуже швидко зменшувалася, тоді як єдиний вихід звідси перекривала його широка спина. Трясця!

– Не наближайся, бо я кричатиму! Що тобі від мене треба?!

– Для початку, принцесо, я б хотів, аби ти повірила, що я не маю жодного лихого наміру стосовно тебе.

Я знову хотіла кинути пару нечемних слів йому в обличчя, але роздивившись його нарешті – відмітила, що не є воно паскудне на вигляд і має цілком приємні риси.

Та знову ж таки це нічого не змінює!

– Випусти мене негайно, чуєш? Якщо називаєш мене принцесою, то і наказам моїм мусиш коритися. Геть з дороги!

І, не зволікаючи ні хвилини, я сміливо рушила прямо до дверей, сподіваючись обійти нахабу і відмітивши подумки, що насправді не набагато він вищий і дужчий за мого нареченого, просто… Просто у страху, як то кажуть, очі великі.

Він не звільнив для мене шлях, на що в душі я не надто й сподівалася, а тому не лишив мені вибору. Як тільки його лаписька в рукавицях опустилися мені на плечі, бажаючи затримати – я, не довго думаючи, підвела одне коліно і сильно гойднулася вперед, цілячись в те місце, яке споконвіків атакували слабкі тендітні панянки, намагаючись боронитися від дужого зловмисника, що мав на думці казна що…

Прикро, але нічого мені не вдалося, бо отой підступник ніби наперед вирахував мої дії і крутнувся вбік, через що я влучила йому коліном по стегну. Кепсько вийшло. Вирячивши очі від страху, адже це була моя єдина спроба завдати лиходію болю і втекти, тим самим відволікши його увагу – я різко хапнула ротом повітря, готуючись заверещати на все горло, проте наперед розуміючи, що й пискнути не встигну, бо розчепірена долоня в гидкій чорній рукавиці блискавично потягнулася до мого обличчя…

Я зіщулилася, міцно стуливши повіки, але рота він мені так і не закрив.

Натомість я ледве встигла відскочити вбік, коли лицар в обладунку всією масою свого дужого тіла звалився мені до ніг, мов підтятий – за спиною ж у нього стояв похмурий Тео Денлок, тримаючи в руці добрячу таку дровиняку.

Славтеся, боги: оце і є мій рятівник!

*****

– Не думаю, Ледочко, що тобі вдасться пояснити, що оце все означає, хто це такий і в яку халепу ти вплуталася цього разу. І ще: я мушу взяти собі за правило не залишати тебе більше без нагляду ані! на! хвилину!

Теодор гнівався – і гнів його був цілком мною заслужений. Отямившись трохи від його вельми вчасної, але все ж несподіваної появи я вже збиралася винувато пояснити, що хотіла влаштувати все якнайкраще, (хоча вийшло, як зазвичай!), проте помітила раптом, як біля голови непритомного незнайомця потроху утворюється калюжка темно-червоної крові… Присівши поряд, я вловила металевий запах, та не відчула нудоту, як це траплялося зі мною інколи від вигляду червіні – натомість цей аромат сповнив мої ніздрі й горло якоюсь солодкістю, а тіло – млістю. Мені навіть захотілося занурити пучки пальців у цю багряну свіжу вологу, відчувши на шкірі теплу липкість… Дивно, адже споглядаючи рани Теодора в лісі після сутички з розбійниками, – я не відчувала нічого, окрім страху за його життя і власної безпорадності.

Це все наслідки драконячого прокляття, яким обдарував мене Тхалос Рубіар – не інакше!

Горе-лицар лежав долілиць, кумедно вивернувши ліву руку і зігнувши праве коліно. Якби не кров і рана на голові, то його цілком можна було сприйняти за пияка, що звалився подрімати аби де. Кучерик чорного волосся впав йому на обличчя, ледь ворушачись після кожного видиху. В блаженній безтямі обличчя чоловіка розслабилося, від чого він здавався навіть молодшим за Теодора. Мені раптом зробилося прикро через те, що все отак сталося і я тривожно спитала, відчуваючи, як непевно тремтить мій голос:

– Тео, адже він невдовзі отямиться, так? Ти ж не прибив його… «на зовсім» отим поліном? Так?

Принц помовчав, а тоді недбало кинув:

– Звичайно, він отямиться… Я ж легенько його пристукнув, просто щоб вивести з ладу на якийсь час і забрати тебе. До речі, Ледо, нам саме час вшиватися звідси.