ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

50

  Чомусь сьогодні я особливо гостро відчувала всю ницість нашої пригоди. Сиділа у найвіддаленішому, (але все одно на виду у всіх), кутку єдиної, мабуть, на все місто, корчми і оглядала завсідників та власника цього бідового закладу, що стовбичив по той бік шинквасу. Не знаю, що на мене так вплинуло, але я врешті відчула таку злість і роздратування, що від самих оцих почувань могла, здавалося б, знову спровокувати перетворення на драконячу версію себе.
  Теодора зі мною не було. Принц пішов, домовившись, щоб мені принесли трохи чорнющого, але зате свіжоспеченого хлібу і трохи сиру, щоб я втамувала голод, а сам тим часом подався брудними й вузькими вулицями Верси у пошуках того, хто вподобає його перстень-печатку і накине за той «скарб» жменьку монет. До речі, за оцей вбогий харч, який я спромоглася ледве надкусити, – мій наречений також збирався розплатитися опісля з тих грошей, які виторгує за перстень. Коротше кажучи, якщо він не повернеться десь протягом години і не заплатить за хліб-сир, то мені натомість доведеться таки мити посуд, аби відплатити корчмарю…
  Гммм! Пильно придивившись до пияків, що групками по двоє-троє сиділи на лавах за столами у не великій залі – я впевнилася, що навіть від погляду на їхні писки, що припадають до вінців кухлів та масними пальцями видобувають немудровані закуски зі спільних мисок – у мене не виникає жодного бажання контактувати з поверхнями отого посуду.
  Отож, я жувала хліб, нехтуючи біло-жовтий сухуватий сир і думала собі, – радіти чи ні з того, що ніхто з присутніх у залі навіть не дивиться у мій бік. Виняток становив лише корчмар, що так-і-так зиркав на мене з-за шинквасу, міркуючи, мабуть, над тим, чи повернеться мій товариш і чи розплатиться за понадкусувані скибки хлібу. Ну звісно: з якої б це радості хтось звертатиме на мене увагу, враховуючи насправді жалюгідний стан моєї зовнішності? От якби я сиділа отут в шовковій сукні, гаптованій перлинками та коштовними ланцюжками; якби волосся моє розсипалося по плечах, сяючи чистотою та будучи шовковистим на дотик… Якби лице моє не несло на собі відбиток стількох поневірянь та втоми! О, ці бевзі з першого погляду тоді впізнали б у мені особу королівської крові і, втягнувши голови у плечі та потупивши затуманені дешевим пійлом очиська – кланялися б низенько, будучи готовими виконати будь-який мій наказ. От тоді б я їм звеліла!..
  О, уява моя розійшлася настільки, що я забулася і разом з черговою чорною скибкою куснула сир, після чого скривилася і насилу змусила себе проковтнути несмачний харч, трохи навіть закашлявшись і вдавившись. Витираючи сльози з почервонілих очей закоротким рукавом сукні, я пригадала собі, як мій батечко-король давав мені колись настанови, що мали глибоко вкорінитися в моїй свідомості. Він говорив, що не розкішні одежі і не блиск прикрас роблять мене правителькою в очах простого люду, змушуючи їх коритися моїй волі, – а моя кров, що проглядає в усій моїй постаті. Себто буду я хоч з ніг до голови вкрита брудом і ледь не змішана з ним – мою природу володарки одразу розпізнають, варто мені лише сказати слово. І хоч тоді, будучи дівчиськом семи років від народження я не дуже й розуміла батькові слова, та зараз цей спогад підкинув мені одну ідейку і я точно не залишу це місце спокійно, якщо не спробую втілити її у життя.
  Корчмар за шинквасом, що продовжував поглядати на мене чи то з цікавістю, а чи з недовірою, аж сіпнувся і ступив крок назад від несподіванки, коли я різко підвелася зі свого місця і пішла до центру зали.

*****

Власне, коли я спинилася на видноті поміж столів – на мене звернули не більше уваги, ніж на старого кудлатого пса, що швидко перебіг залою з-під одного столу до іншого, несучи в пащі добряче вже обгризену кістку і зацьковано озираючись, наче хтось із присутніх міг спробувати відібрати у нього здобич. Моє серце шалено калатало, а голова гуділа від безладних думок, що роїлися і металися, заважаючи правильно добирати слова. Адже мені не так вже й багато треба від цих простаків: всього лише можливість якнайшвидше і бажано з комфортом дістатися до замку Рожевих Скель – моєї домівки. Хіба не знайдеться серед цих добродіїв хтось, хто має підводу або просто пару добрих коней, а ще крихту честі, аби доправити мене і Теодора у королівський замок? Звичайно, не задарма.
  Окрім корчмаря за шинквасом на мене й надалі ніхто не кинув навіть випадкового погляду, і я розхвилювалася ще дужче, відчуваючи, як пересохло в горлі, а долоні ж і лоб навпаки – змокріли від поту. Може мені на ослінчик який вилізти і добряче підтягнути поділ сукні, аби на мене звернули увагу? Я можу і заспівати…
  Відкашлявшись в кулак, (що зовсім, між іншим, не личить принцесі), я непевно пробелькотіла:
  – Панове, прошу хвильку вашої уваги!
  Трясця, ніхто з оцього «панства» навіть не почухався і тільки старий кудлань глибше забився під стіл, дратівливо хрупаючи свою кістку. Я судомно вчепилася пальцями в краї сукні і промовила гучніше та впевненіше:
  – Відволічіться на хвилинку від своїх справ, добродії, і послухайте, що я вам скажу!
  Аякже, відволіклися вони… Ці пияки спокійнісінько продовжували собі грати в кості, сперечатися про щось своє і реготати з жартиків, суть яких, напевне, змусила б моє лице згоріти від сорому. Роблячи все це, вони створювали у залі такий гамір, що навіть якби я з відчаю завила замість того кудлатого пса, що гриз кістку під столом – то і тоді мене б навряд чи почули.
  Мабуть, мені слід було змиритися з невдачею, якою увінчався мій несподіваний задум, повернутися на своє місце в кутку і запхнути той не смачний сир собі в горлянку, аби жодне слово більше ненароком звідти не вирвалося, проте… Я вже добряче так втомилася миритися з обставинами та вибриками долі, тому цю свою справу я вирішила довести до кінця. Зрештою, – думалося мені, – Теодор же зрадіє, коли повернеться і побачить мене в компанії охочих, (хоч і не тверезих), добродіїв, які готуватимуться якнайшвидше вирушити до замку Рожевих Скель за першим моїм покликом.
  Міркуючи так, я разом з тим миттю придумала, як привернути увагу цього збіговиська тупаків. І я й гадки не мала, що чийсь чіпкий погляд стежив за мною ще до того, як я підвелася і вийшла на середину зали. Сповнившись рішучості, я не без відрази простягнула руку до найближчого столу і, схопивши глек з дешевим пійлом – мовчки вилила ледь забарвлений червоним вміст на долівку!