ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

49

  Дорогою до корчми ми посварилися. Не те щоб дуже, але добряче так посперечалися. Не порозумілися через те, що для Теодора здавалося дрібницею, – для мене ж було річчю неприпустимою.
  Ні, у тому, щоб звернутися по магічну допомогу до Азіла – придворного магіка і мого наставника, – ми з моїм нареченим одразу дійшли згоди, оскільки не мали більше ані варіантів, ні часу.
  Але нам потрібні були гроші, щоб прикупити ще трохи харчів, відпочити годинку-другу на якомусь заїжджому дворі і розплатитися за пором, який увечері цього дня мав переправити нас до столиці, де у замку Рожевих Скель Азіл матиме лише добу, аби встигнути… чи, принаймні, спробувати врятувати мене від драконячого прокляття.
  Прикрас у мене не лишилося, свій меч Теодор продав ще у Кілосі, ну а кинджал втратив у сутичці з розбійниками біля прірви, то ж нічого цінного у нас більше не було. Принаймні я так думала, поки принц з похмурим виглядом не дістав з потаємного сховку на поясі не сяючий коштовним блиском самоцвітів, але доволі масивний золотий перстень. То була за сумісництвом також печатка, проте герб лотрійського правлячого дому на ній був дещо змінений. І оцю безцінну річ він збирався виміняти на кілька жалюгідних мідяків, щоб ми могли притулитися десь і посьорбати поганенького бобового супу? Та нізащо!
  – Тобі ще можуть знадобитися нові сукні, – розважливо повідомив Теодор, але для мене це був не переконливий аргумент. Аж ніяк.
  Отож ми їхали верхи і сперечалися, при чому мій наречений зрідка дуже підвищував голос, я ж намагалася говорити спокійно, проте так нервово смикалася на крупі гнідка, що аж дивно, як не опинилася на землі. Теодор свідомо збирався пожертвувати важливу, (до слова, я й не здогадувалася, наскільки важливу!), для нього річ, я ж казилася від самої думки, що в оцій халепі він лише те і робить, що віддає і віддає, а мені віддавати чи жертвувати просто нічого.
  – Я наймуся до корчми мити посуд, – рішуче мовила я згодом, коли втомилася доводити, що він нізащо потім не поверне собі свого перстня, якщо тепер його віддасть. – Певна, що за це мені підкинуть рівно стільки, скільки виміняєш ти за оцю прикрасу.
  Тео Деонлок нічого не відповів, а тільки розреготався так, що в нього аж занили не зовсім ще зцілені ребра.
  Трясця! Адже він не вірив, що я змогла б мити посуд за кілька монет у гидкій корчмі. Я теж у це не вірила: просто мусила запропонувати хоч якесь вирішення проблеми.
  Ми й гадки не мали, яким дивовижним чином наш клопіт вирішиться, як тільки попереду з’явиться не надто міцна на вигляд брама невеликого містечка. Але раніше перед тим таки сталося те, після чого я змушена була використати свою останню сукню, яку мала про запас.

*****

  О, ця подія була б навіть кумедною, якби не смерділа так огидно.
 Все почалося з того, що мені несподівано дуже сильно припекло в туалет, а навколо не виявилося жодного підходящого місця, куди я би могла більш-менш усамітнено сходити за потреби. А потреба була, і дуже сильна!
  Словом, я сповзла з коня і зіщулилася, обома руками тримаючись за живіт і подумки проклинаючи Реміса і оті його грибочки, що він ними почастував нас на останок. У відчаї я оглядала місцевість довкола, шукаючи хоч якогось кущика чи канавки,.. та хоч щось, де можна присісти нишком, не будучи помітною для сторонніх очей, як на долоні. Не те щоб зовсім все було так безнадійно: не близько, але зліва від дороги, якою ми простували, були доволі густі зарослі якихось кущів. Якщо рушу просто зараз, то дістануся туди вчасно. Ще ближче від дороги виднівся якийсь земляний насип висотою з два сажені, за яким я спокійно могла б сховатися. Непевно тупцяючи, я кидала зажурений погляд то на кущі, а то на земляний горбик, розмірковуючи, куди піти, доки голос Теодора, який явно намагався притлумити веселий сміх, не відвернув на мить мою увагу:
  – Не розумію, чим ти переймаєшся, Ледо? Довкола ні душі, ну а я, певна річ, від’їду подалі, тому ти можеш всістися і зробити все необхідне прямо тут, на дорозі… Хіба ж можуть із цим бути якісь труднощі? Пффф...
  «Отак просто всістися на дорозі? Мені?!»
  Я так розлютилася, відчула такий палючий сором і ніяковість, що мені аж живіт попустило трохи для того, аби я могла дати гідну відповідь:
  – Гадаєш, принце, якщо я не милася вже трохи більше двох діб і якщо одягнена в найпростішу та найдешевшу сукню, яку лиш можна було купити за двійко мідних монет… Якщо в мені зараз навіть рідні матінка й батечко не впізнали б принцесу, то я… Я можу просто отак всістися прямісінько на дорозі?!
  Я змовкла, від обурення не дібравши слів, але все ж Теодор зрозумів мої почуття, бо тільки сказав знічено:
  – Ой, та роби як знаєш! Я просто від’їду, як і казав, а ти наздоженеш мене потім. – І він спокійно розвернув гнідка і неквапно рушив дорогою вперед, але раптом оглянувся через плече і кинув недбало: 

  – І, до речі, за твої сукні я віддав по п’ять мідних монет за кожну. П’ять, принцеско!
 Я хотіла відповісти ще щось обурливе, але у животі в мене знову закрутило й забурлило, то ж я чимдуж кинулася до земляного насипу, на ходу видивляючись під ногами рослини з широкими листками.
  Проте ані таїтися, ні користуватися листям мені не знадобилось.
 Це сталося так несподівано, що я й сама не одразу відчула, що змінилася. Не було ніяких попереджувальних «симптомів» і відчуттів, а просто – хрясь! – і я вже вгатила по землі шпичастим хвостом…
  Я перетворилася на драконицю, не бажаючи цього, але радіючи цій метаморфозі, бо тепер могла не перейматися і справити нужду просто на дорозі. Так, як і радив зробити це мій наречений.
  Та хай йому чорт! Мені зробилося так легко не тільки через цілком зрозумілі природні умови, а й… Коротше кажучи, після скоєного я не вважала, що подібна поведінка не личить принцесі, адже зараз я й людиною не була, тому моя гідність малася дуже добре.
  Теодор одразу розвернув коня, як тільки помітив драконячу версію мене. Доки він під’їхав і знайшовши у сумці останню мою сукню, куплену за п’ять! – мідних монет, то я вже встигла перетворитися знову і лише дивувалася з того, наскільки легким і навіть приємним видалося це перетворення. Не так вже й старанно відводячи погляд від мого голого тіла, Теодор подав мені ту убогу одежину і, кахикнувши в кулак, сказав непевно:
  – А знаєш, Ледо, в даній ситуації не так вже й погано мати в запасі не людську сутність. До того ж навіть я помітив, як блискавично ти перетворилася цього разу, проте не думаю, що цьому слід радіти.
Я нічого не відповіла, хвацько натягуючи сукню і оправляючи не такий вже й довгий поділ. А що я мала сказати? Ясно, що радіти тут нічому. Що легше й простіше мені буде обернутися надалі, то більше «себе» я дозволятиму поглинути драконячій сутності, доки… доки від людини не лишиться й сліду. Та ще й повня от-от настане.
  Сяк-так влаштувавшись за спиною принца, я подумки дала собі слово більше на протязі всієї нашої мандрівки не їсти нічого сумнівного, приготованого і запропонованого аби ким. Зрештою, увечері ми вже мали б опинитися в замку, тому я вже якось протримаюся без їжі.
  Спробую протриматися…
  Отак ми й рушили далі, прямуючи до містечка, що звалося Верса і залишивши на дорозі велетенську купу драконячого лайна. Цей факт, між іншим, Теодор доволі оптимістично прокоментував:
  – Нагадай, як опинимося в місті, щоб я повідомив їхнього старосту про оту купу на дорозі: ну, може знадобиться в якості добрива для полів чи ще для чогось… Ні, я серйозно! Ну не пропадати ж добру.
  Я насилу стрималася, аби не штурхнути принца ліктем під ребра, які й досі, мабуть, трохи боліли, а тоді сердито застерегла:
  – Ще раз згадаєш про оту «купу» – і я знову перетворюся й накладу свіженьку просто перед тобою або на! – тебе.
  – Звучить не надто приємно.
  – Атож.