ЧАСТИНА ПЕРША: Леда

48

  Дивлячись, як принц з апетитом їсть тушковане м'ясо дикого зайця, (о, так! Реміс ще й чудово ставив сильця на всіляку дрібну звірину і неабияк смачно готував: з ним ми точно не пропадемо), я коротко розповіла, як сама отямилася десь по-обіді і травник чемно заспокоїв мене, пояснивши, що він теж мандрівник і теж, волею випадку – вирішив заночувати в цьому ліску, перш ніж вранці рушити далі до міста… Якого саме міста, він не уточнив, а я і не допитувалась. Словом, спершу він помітив вогник мого смолоскипа і почув іржання нашого гнідка, тому й придивився обережно, з ким ділитиме клаптик лісу цієї ночі.
  По правді, пізніше мені було трохи моторошно уявляти, як він спостерігав за мною з темряви, а я навіть не здогадувалася про те, що не так і далеко є ще хтось, будучи надто заклопотана спробами допомогти Теодорові. Реміс спершу вирішив не виявляти своєї присутності, та коли через деякий час почув мою гнівну лайку – це було якраз тоді, коли я намагалася знайти цілющі трави, але натикалася лише на звичайні листочки мандрівця – простежив за мною і побачив згодом, як я звалилася без тями біля такого ж безтямного юнака… От тоді він і вирішив, зрештою, втрутитися, чим врятував нас обох.
  Поки я говорила, принц мовчки хитав головою, тому я сприйняла це як схвалення моїх дій. Що ж стосується нашого благодійника, то я поки не була впевнена, чи Теодор сповнився такої ж довіри до нього, як я, та він однозначно був йому вдячний.
 Прикінчивши нарешті свою частку тушкованої зайчатини, мій наречений раптом придивився й принюхався до своєї шкіри на руках і передпліччях, а тоді скривився і спитав:
  – Ледо, чим це від мене тхне? Треба буде за першої ж нагоди змити з себе сліди усіх цих прикрих поневірянь.
  О, я розуміла, про що він.
  Тоді, отямившись не надовго першого разу я зауважила, що не бачу обличчя Теодора. Це й не дивно, адже Реміс майже все його побите тіло та й лице зокрема щедро намастив слизькою трав’яною сумішшю, а також вкрив якимись великими листками, які точно були не мандрівцем. Чи варто й казати, що при цьому чоловік безцеремонно зняв зі спадкоємця трону Лотрії ледь не весь одяг. Гммм… Мені лишалося тільки радіти, що я поранила лише долоню, а не якісь цікавіші місця, бо навряд чи доброго дядька-цілителя зупинило би те, що я – дівчина!
  Втім, як-то кажуть – мета виправдовує засоби. Хоч тіло принца, який сидів зараз переді мною босоніж в самих лише штанях і вкривали брудно-зелені патьоки, що лишилися після видалення Ремісом лікувальної кашки і листків, – та все ж почувався він дуже і дуже не погано зважаючи на стусани й безліч жорстоких ударів, яких йому завдали розбійники. Направду доля виявила милосердя до нас обох, подарувавши нам зустріч з оцим диваком.

*****

  Реміс повернувся до нас пізно вночі, але був неабиякий вдоволений і не скаржився ні на що, адже назбирав таки тих лікувальних рослин, яких потребував для ран принца.
  Ми розмовляли аж до сутінків, проте ані я, ні Теодор не зачіпали найголовнішого – моїх перетворень. Балакали про все на світі, як звичайні юнак та дівчина, не обтяжені ніякими клопотами, наче наша вимушена мандрівка справді дарувала нам безліч веселощів. А нащо говорити про сумні й тривожні речі, якщо поки ми не вирішили, як із усім цим бути? Все одно доведеться повернутися до цієї клятої халепи, але нехай це буде завтра.
  Я знала, що Теодор мені довіряє – і сама я цілком йому довіряла, то хіба цього замало, аби удвох знайти вихід? Гадаю, цього цілком достатньо.
  …Отож Теодор вже міцно спав, поки я намагалася підтримувати багаття, не без тривоги поглядаючи на яскравий місяць, що виблискував поміж гіллям дерев: він заокруглився вже більш ніж на половину. До повні лишилося дві доби. Мені… лишилося дві доби!
  Я ще трохи поговорила з Ремісом, який не міг натішитися всім отим «скарбам», з яких одразу взявся готувати ліки і був таким заклопотаним, що навіть не хотів спершу перекусити трохи тим м’ясом, яке я залишила для нього. Зрештою поїв похапцем, не випускаючи з рук принесені трави. Цей добрий чоловік щиро тішився, коли я повідомила, що мій супутник добре поїв і чудово почувався аж до самого вечора, коли врешті змушений був піти відпочивати. Він сказав, що з юнаком все буде добре і що найважчі наслідки травм для нього вже минули.
  Я вірила словам травника і не переставала раз у раз йому дякувати, на що він лише ніяково всміхався і відповідав, що цього його вчили і він не має права нехтувати здобуті знання.
  Мені самій вже очі злипалися, коли Реміс вручив мені кілька слоїків з відваром, «кашкою» та ще якоюсь подрібненою сумішшю трав, сказавши, що цих запасів вистачить на три дні, щоб остаточно зцілити травми мого друга. Я вже вкотре щиро подякувала, а тоді повідомила, що ми з моїм другом вирішили їхати далі своїм шляхом, як тільки розвидніє. Цілитель кивнув і відповів, що розуміє і що юнак достатньо відпочив та зміцнів, аби змогти їхати верхи, проте мусить відпочивати якнайчастіше і добре харчуватися. На це я відповіла, що теж все розумію, після чого Реміс взявся впівголоса вчити мене, як я маю застосовувати приготовані ним ліки до ран мого друга. Гммм… Особливо мені сподобалася та частина науки, де я маю обережно змастити всі ушкоджені ділянки тіла принца.
  Словом, коли Реміс вирішив, що вже все мені пояснив і всього навчив, а надто що я нічого не забуду і не переплутаю, то я насилу вже тримала повіки розплющеними. Щойно травник відпустив мене і моя голова торкнулася жорсткого солом’яника – я поринула у на диво безтурботний міцний сон.
  Мені снилося море квітів, серед якого лишилися тільки ми з Теодором.
  Коли на світанку настав час вирушати в дорогу і Теодор розбудив мене, легенько штовхаючи в плече, то я почувалася такою втомленою, ніби вночі не стулила повіки й на дві години. В голові гуло, в горлі пересохло, а очі пекло так, ніби я продиралася крізь піщану бурю. Я глянула на холодні зорі і ледь яскравий місяць у небі, а тоді змусила себе підвестися і оглянула наш табір: о, та мої супутники вже зібралися, готові вирушати хоч зараз!
  Реміс, схоже, ще раз обробив рани принца, бо на голові Теодора я побачила свіжу пов’язку, та й з-під одежі де-не-де виднілися туго навиті бинти, а оскільки наступного разу лікуванням постраждалого мені доведеться займатися самотужки, то я була вдячна травнику за цей «прощальний» подарунок. А ще мені подумалося, що мій наречений таки зміг довіритися Ремісу, якщо дозволив тому роздягнути себе і намастити гидкою «кашкою» ушкоджені місця.
  Я сходила до джерела і вмила обличчя прохолодною водою, а разом з тим і напилася досхочу, коли ж повернулася, то була приємно здивована, адже Теодор простягнув мені миску… супу з грибів! Виявляється наш чудовий Реміс блукаючи лісом у пошуках цілющих трав заодно назбирав корінців та грибочків. О, мені захотілося розцілувати цього чолов’ягу і ще захотілося цілком серйозно запропонувати йому їхати разом з нами, адже в його компанії шлях видавався безпечним і ситим. А що? Хіба завадить нам під рукою цілитель та ще й кухар, який здатен роздобути харч в будь-яких умовах та ще й неабияк стерпно зварити добуте… Еге ж!
  Але ми таки попрощалися з Ремісом, щойно вибралися з лісу і дісталися роздоріжжя.
 Теодор попрощався з нашим рятівником доволі стримано, потиснувши йому руку і подякувавши за допомогу. Цілитель відповів скромною усмішкою і кивнув, після чого принц розвернувся і рушив геть, ведучи за собою гнідка, проте не ступив і пари кроків, як обернувся знову і схвильовано спитав:
  – Але все ж я мушу знати правду: ти точно не застосовував магію під час мого лікування? Просто кивни, якщо застосовував!
  Я закотила очі і зітхнула, адже всю дорогу, поки ми вибиралися з лісу, мій наречений так-і-так намагався звести розмову до того, чи Реміс, бува, не чаклун і навіть прощаючись – він знову взявся за своє. І, як і в попередні рази, цілитель не заперечив, але і ствердної відповіді не дав. Реміс лише знизав плечима, всміхаючись до нього, як до малої надокучливої дитини. Теодор не витримав і, байдужно махнувши на нього рукою, пішов геть, більше не озираючись. Тільки й мовив стиха:
  – Ще раз дякую за все. Щасливої дороги, Ремісе!
  Я квапливо сказала принцові вслід:
  – Ти йди, я тебе зараз наздожену.
  – Ага!
  Я підійшла до Реміса і ніяково всміхнулася, гадаючи, що слів подяки від мене він чув уже вдосталь, тому на прощання добре б сказати щось інше. І хоч ми й назвали йому свої справжні імена, та Теодор і надалі суворо забороняв розкривати наше королівське походження, представивши нас звичайними поселенцями, що поверталися з Кілоса від рідних, у яких гостювали. Пфффф! Ці вже його побрехеньки… Словом, як тільки принц достатньо далеко відійшов, щоб не чути нашу розмову, я відкрила цілителю, що перед ним – принцеса Земель Етанойських, після чого він ніяк не виказав свого здивування, лише стримано вклонився мені, схиливши голову. Та ну, невже він якось здогадався про це раніше? А втім, байдуже. Я все одно сказала те, що збиралася:
  – Слухай уважно, добродію: якщо колись ти опинишся в замку Рожевих Скель, то тільки скажи, що врятував життя принцеси – і тебе одразу ж проведуть до мене і тоді вже я на знак подяки зможу зробити для тебе щось суттєвіше, аніж просто подякувати словами.
  Тут я подумала, що зазвичай у такій ситуації я мала би вручити своєму благодійнику якусь особисту річ: шовкову хустинку з вишитим на ній гербом або прикрасу, яку він би показав у замку як підтвердження того, що справді знайомий зі мною. Проте я, як це не соромно визнавати, вела зараз звичне життя простачки і мало не злидарки, тому нічого такого при мені не було. Та щоб її, цю пригоду! Це ж не сьогодні, то завтра я й сама ніяк не зможу підтвердити, що є донькою і спадкоємицею володаря цих країв… Отакої!
  Реміс, між іншим, скромно кивнув і потупився, а тоді глянув на мене з цікавістю і спитав:
  – Чому твій друг, принцесо, так переймається тим, чи не магією я зцілив його рани?
  Я вражено звела брови:
  – А ти хіба справді зробив це за допомогою магії?
  Чолов’яга знову знизав плечима:
  – Не зовсім, але чому він так хвилюється через це?
  – Теодор родом з Лотрії, а там у них все магічне – поза законом.
  – Розумію, але не розумію, як тоді він може бути поряд із тобою?
  Я мить витріщалася на Реміса, а тоді всміхнулася і перепитала, будучи геть збитою з пантелику:
  – Тобто, як може бути поряд зі мною? Ти про що?..
  – Моя добра принцесо, «жало» чорнотруйника мало тебе вбити, але – не вбило.
  – Не вбило, бо ти мене вилікував!
  Реміс заперечно похитав головою, говорячи так тихо, ніби це було якоюсь страшною таємницею:
  – Того, що я зумів назбирати в лісі було замало, аби тобі допомогти. Тебе врятувала магічна сутність, з якою ти ділиш тіло. Я своїми ліками лише трохи підсобив цьому зціленню, але ти, по-суті, видужала сама. Тому я й дивуюся, чому уродженець Лотрії так спокійно терпить твою компанію.
  Я заціпеніла, а тоді потроху позадкувала, міркуючи, чому отак просто довірилася цьому диваку. От ми, власне, і попрощалися.
  – Ще раз дякую за… за все, Ремісе. Хай щастить!
 Навіть не дочекавшись відповіді, я розвернулася і ледве стрималася, щоб не кинутися бігти помітивши, як далеченько вже відійшов Теодор. Чомусь я озирнулася через плече і мало не спіткнулася, побачивши порожню широку стежку, за якою виднілася далека стіна лісу. Далекого. Лісу! А Реміса й сліду не лишилося…
  І тоді я таки побігла, на ходу волаючи:
  – Тео, зачекай на мене! Теооооо!!!